Філософія

Структуралізм виходить із визнання пріоритету символічного над реальним, що призвело до створення ним оригінальної культурологічної концепції.

Структуралізмом називають ряд напрямків у соціогуманітарному пізнанні, які займаються виявленням сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін.

Структуралізм привніс до філософії наступні позитивні моменти:

1) Ретельну розробку загальних механізмів комунікації

2) Вміння опертися на багатоманітність культурних утворень

Обмеженістю в структуралізмі є те, що він виявився не здатним синтезуватися з іншими науками. Це завдання виконав постструктуралізм.

Постструктуралізм – визначає філософію як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму.

Основні представники постструктуралізму: Ж. Дерріда, Х. Блум, Ж. Бодріяр та ін.

Постструктуралісти звертають свою увагу на дослідження несвідомого. Але на противагу класичному психоаналізу постструктуралізм розглядає несвідоме, як таке, що не має визначеного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається у діяльність свідомого, викликаючи в ній своєю грою сум’яття та безладдя.

Постструктуралізм – визначає філософію як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму. Основною вадою цієї філософії постструктуралізм бачить догматизм. Позбутися догматизму філософія зможе вважає постструктуралізм завдяки зверненню уваги на цікавість до несвідомого, в трактуванні його З. Фрейдом.

Критичність постмодерну.

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодернізм власне і виник як альтернатива такого роду негативному тлумаченню дійсності, що не вписувалася в концепції ні філософської класики, ні філософського модерну, які претендували на універсальність.

Постмодернізм залучив до філософії ірраціоналізм переважно у вигляді семантичної теорії та інтуїтивістської методології.

Це спричинило звільнення власної думки від будь-яких обмежень епохи, призвело до деконструювання таких складових компонентів світогляду, як «Бог», «я», «мета», «зміст», «реальний світ», «істина», «абсолютна істина» та ін.

Водночас філософський постмодернізм реконструює, іноді абсолютизуючи до абсурду, такі наріжні положення класичної філософії, як вчення про відносну істину (заміняючи гносеологічний детермінізм релятивізмом) ; потребує посилення антидогматизму; наголошує на відмові від жорсткого доктринерського монополізму; заперечує пошук штучних протилежностей (що взагалі розглядаються тільки як символічні) ; наполягає на відмові від подвійного розгляду явищ світу, тобто пропонує відмовитися від бінарних опозицій типу «раціональне – ірраціональне», «скінченне – нескінченне», «старе – нове», «дух – матерія», «матеріалізм – ідеалізм» та іп. ; рекомендує перехід з позицій класичного антропоцентристського гуманізму на позиції гуманізму універсального, екологічний вимір якого охоплює все людство, природу, космос, Всесвіт (постмодернізм широко використовує метафори; метафорична свідомість для його представників є нормою) ; стверджує ірраціоналістичний статус мислення.

Отже, постмодернізм відмовляється від логіцизму, від абсолютної істини, релятивізує теорію, переходить, по суті, на позиції агностицизму. Для його прибічників знання не просто стають кумулятивними, а все більше базуються на незнанні, що набуває поширення. Оволодіваючи світом, ми розширюємо горизонти знань про нього, однак збільшується і наше незнання про світ. На підставі цього постмодерністи роблять висновок про неможливість існування в змісті знань елементів абсолютної істини або результатів діалектики абсолютного і відносного знания. Думки і знання в постмодернізмі – ідеологізовані тотальності текстів і лінгвістичних конструкцій.

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж. -Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

• культ незалежної особистості;
• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін. ; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо) ;
• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; – сюжети творів – це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
• як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; – іронічність та пародійність. Філософська тенденція в постмодернізмі – факт, що відбувся. Вона виражає умонастрої тієї частини суспільства, яка критичне ставлення до світу людського буття поєднує з творчим пошуком альтернативних рішень.

Людина як предмет філософської рефлексії.

Природа людини