Історія туризму

Прочанство до Єрусалиму здійснювали не лише чоловіки, але й жінки стародавньої Русі, зокрема ігуменя Єфросинія Полоцька (XII ст.), яка причислена до лику православних святих.

Дуже багато російських прочан відвідували Палестину, вздовж їхніх маршрутів з'являлися колонії руських монахів, православні монастирі.  Одним із найвідоміших руських монастирів за межами Русі був Афонський Пантелеймонівський, заснований у 1080 р. вихідцями з Русі. Він знаходиться на південно-західному боці гори Афон в Греції. В роки свого піднесення монастир представляв собою величний комплекс із 70 скитів, 25 церков, інших будівель і земельних володінь. В його бібліотеці зберігалось більше 25 тисяч рукописів. Монастир упродовж всієї своєї історії підтримував тісні зв'язки з Руссю.

Паралельно з «хождениями» з метою прочанства здійснювались і «хождения» з торговою метою. До нас дійшло більше 20 описів подібних «хождений», але найбільш відоме «Хождение за три моря» Афанасія Нікітіна. Опис цей знайшов М.М. Карамзін на початку XIX ст., коли працював над фундаментальним твором «История государства Российского».

Слід зазначити, що мандри не мали широкої популярності серед мешканців руських земель. У свідомості селян та городян далекі краї були чимось ворожим, дуже небезпечним, і чужинець становив потенційну загрозу, тому ставилися до мандрівників хоча й з цікавістю, але, як правило, також із підозрою. Прочани, мандрівні торгівці та учасники військових походів складали меншість населення, решта ж не подорожувала на далекі відстані. Серед людей Давньої Русі було поширеним уявлення про подорожі як про примусове блукання на чужині, як про суворе покарання.

 

 

З кінця XV ст. в багатьох країнах Європи прискорилися зміни ладу, що панував в епоху Середньовіччя. Відбувалося небачене піднесення науки, літератури та мистецтва, змінювався світогляд людей.

В містах збільшувалася кількість людей, які займалися інтелектуальною працею (їх у подальшому почали називати інтелігенцією).

Відроджувалася, посилювалася віра в силу та здібності людини, тому світогляд епохи Відродження називають гуманізмом. Період між античною добою та Відродженням гуманісти називали часом темним, вони перші дали йому назву «середні віки».

Раніше всіх процеси відродження почали відбуватись в Італії. В багатьох містах там з'явилася нова соціальна верства — буржуазія, яка по-новому дивилася на світ. Буржуазія намагалась наживати капітал торгівлею та підприємницькою діяльністю.

Бажання заробити більше грошей вело купців у ризиковані подорожі до далеких країн.

Основними чинниками, що вплинули на розвиток подорожей в епоху Відродження, були:

• соціокультурний (розвиток науки, культури); він був одним із визначальних в епоху Відродження; 
• релігійний, який, до речі, був значно послаблений; релігійні мотиви у здійсненні  подорожей  поступаються іншим (економічним, дослідницьким, культурним);
• економічний (бурхливий розвиток економіки, особливо торгівлі змушує буржуазію шукати нові землі для збуту своєї продукції) — був одним із головних; у другій половині XV ст. середземноморська торгівля перебувала в кризовому стані, необхідно було шукати нові шляхи на Схід; причинами пошуку цих шляхів були: 
• наявність багатьох посередників у торгівлі Європи і Азії (араби, візантійці);
• недоступність віддалених східних ринків для більшості купців із західних країн;
• монополізація арабами єдиного можливого шляху з Європи до Індії, не захопленого турками, через Єгипет і Червоне море;
• товарне виробництво Європи потребувало великої кількості кольорових металів; за екзотичні східні товари приходилось розраховуватись сріблом і золотом, а вартість європейських товарів (олова, сукна, продуктів сільського господарства) була значно нижчою; «проблема золота» перетворювалась на гостру економічну проблему;
• мотиваційний (тобто в цей період, як ніколи раніше, відбувалася переоцінка цінностей, змінювалися пріоритети щодо відпочинку, отримання освіти; поїздки стали більш індивідуально-направленими);
• політичний чинник також був дуже значним (політика в цей період дуже тісно пов'язана з торгово-економічними інтересами і релігією); засновувались торгові та дипломатичні представництва, релігійні міси в різних країнах, почала створюватись колоніальна система;
• географічний (для такого бурхливого росту економіки, науки, техніки вже було недостатньо старих територій для торгівлі, а релігійній ієрархи необхідна була нова паства; все це сприяло пошуку нових територій, розширенню світового географічного простору, спонукало політиків, церкву і буржуазію організовувати морські експедиції з метою відкриття нових земель, що зрештою і спричинило Великі географічні відкриття).

Епоха Великих географічних відкриттів була обумовлена змінами, які відбулися в суспільстві та науці. Географічні уявлення Клавдія Птолемея, викладені ним у «Керівництві по географії у 8 книгах», панували в географи XIV століття. В 1476 р. Вийшло в світ перше друковане видання цієї книги. Але уявлення про оточуючий світ вже змінились. Ще на початку XV ст. з'явилися книги, в яких заперечувалася замкненість Індійського океану з півдня і підтримувалась ідея про те, що Земля — куля. Завдяки книгодрукуванню, в Європі почали видаватись країнознавчі твори стародавніх авторів, які описували казкові багатства країн Сходу — Китаю, Індії, Цейлону, Японії.

В XV ст. вийшла в світ компілятивна праця кардинала П'єра д'Альї (Аліасіуса) «Картина світу», в якій були узагальнені знання його попередників щодо дослідження світового водного