Історія української культури. Частина 2

Просвітництво – це духовний рух європейського суспільства, перші ідеї якого зародилися в Англії кінця XVII ст., передусім в філософії Джона Локка (1632-1704), який вважав своєю метою обґрунтування нових суспільних відносин, що складалися в період англійської буржуазної революції. У другій пол. XVIII ст. Просвітництво досягло розквіту у Франції. Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755), Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694-1778), Ет’єн Бонно де Конділ’як (1715-1780), Жан Жак Руссо (1712-1778), Дені Дідро (1713-1784) внесли величезний вклад у політичну ідеологію, філософію і культуру епохи загибелі феодалізму та становлення капіталістичного суспільства. Серед визначних осередків Просвітництва була і Німеччина; нові ідеї перш за все представлені в творчості письменника, критика і філософа Готфріда Ефраїма Лессінга (1729-1781) і геніального поета та мислителя, автора славнозвісного «Фауста» Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832).

Термін просвітництво вперше використаний Вольтером та Йоганом Готфрідом Гердером (1744-1803). Родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724-1804) пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, сутність якої полягає у широкому використовуванні розуму задля реалізації соціального прогресу. Для нього Просвітництво – виявлення родової сутності людства.

Головна мета нового духовного руху – критика засад феодальної ідеології, релігійних забобонів і марновірства, в боротьбі за віротерпимість, за свободу політичної та філософської думки, за науку проти містики, за свободу дослідження проти її придушення авторитетом, за об’єктивну критику проти апологетики (грец. apologetiκos – упереджений захист), що виправдовувала та захищала церковні догмати.

Просвітницька культура базувалася на ідеї панування розуму, завдяки якому можна осягнути природу, людину та істину. Саме розум сприяє розвитку пізнання та забезпечує прогрес суспільства. Для Просвітництва характерна спрямованість на розширення і поглиблення природничих наукових знань, що давали можливість розглядати світ із раціональних позицій, Бога – як творця Всесвіту і водночас скептично ставитися до християнських ідей.

Визначальною була орієнтація на визнання значущості всіх народів, поряд з поступовим утвердженням космополітизму (грец. κosmopolitēs – громадянин світу). Впевненість у природній рівності людей, їх однаково високих можливостях і здібностях була основою формування ідеалу людини цієї епохи. Панувала ідея про можливість гармонії розуму і почуттів в суспільстві і в людині, що досягалася завдяки вихованню. Саме тому особливого значення набувала виховна функція культури у цілому, спрямована на забезпечення освіти людей, на розвиток в них потреби служити громадянському обов’язку. Облагороджені природа, суспільство і людина були центром культури, а вирішення проблеми їх розвитку вважалося першочерговим. Існуюча цивілізація одночасно зазнавала й критики, іронія та скепсис співіснували з пошуками ідеалу досконалого середовища (природного та суспільного) для досконалої людини.

Українське Просвітництво виникало на основі гуманізму і Реформації попередньої культурної епохи, поступово виявляючи свої специфічні риси, серед яких – розмежування сфер впливу філософії та релігії, підвищений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи тощо. Одна із провідних ідей вітчизняного Просвітництва – взаємозалежність суспільного прогресу і поширення освіти, а пізніше в ньому яскраво виявилася ідея цінності людини, прагнення підняти самосвідомість і самоутвердження особи. Щодо державного правління, то просвітителі притримувались концепції освіченого абсолютизму.

Світогляд вітчизняних просвітителів XVII-XVIII ст. формувався не тільки на основі активного засвоєння і осмислення вікових надбань європейської культури, а й створення оригінальної наукової традиції для розвитку філософії та науки Нового часу.

Визначним центром українського Просвітництва була Києво-Могилянська академія. У 1631 р. митрополит Київський і Галицький Петро Могила (1596-1647) заснував вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою 1632 р. перетворилася в Київську колегію (академію). Згодом на честь її фундатора вона отримала назву Києво-Могилянської академії, а у 1684 р. за клопотанням гетьмана І. Мазепи офіційно отримала царську грамоту (підтверджену в 1701 р.), яка визначала статус Київської академії як вищого навчального закладу. До відкриття Львівського університету (1661) Києво-Могилянська академія була першим і єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, а до заснування Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (1701) – єдиним православним вищим навчальним закладом. За короткий час вона стала міжнародним освітнім центром; не лише молодь з українських земель, а й зарубіжних країн йшла в Київ «по науку». Найважливішим своїм завданням вчені Академії вважали якомога більше молодих людей залучити до навчання, бо саме освіта – запорука розкріпачення особистості й суспільного прогресу.

У Києво-Могилянській академії навчали різних мов, серед яких були старослов'янська й українська; їх впровадження в освітнє й наукове життя Нового часу сприяло зміцненню самосвідомості українського народу. Велика увага приділялась гуманітарним дисциплінам – історії, поетиці, риториці, світовій літературі, філософії, богослов'ю. Викладались також географія, математика, фізика, астрономія, оптика, архітектура, економіка, медицина. Саме в Академії були започатковані основи нової української літератури і мови, формувалась школа вітчизняної філософії, знайшли тут свій початок і природничі науки та вища математика.

Чимало вихованців Академії працювали в різних куточках України, а також в Росії та Білорусі, Молдови та Сербії, несучи з собою наукові й просвітницькі ідеї, встановлюючи культурні взаємовідносини. Протягом свого майже двохсотлітнього існування (до 1817 р.) Києво-Могилянська академія відігравала важливу роль у суспільно-політичному житті України, розвитку її культури, в прилученні молоді до джерел світової науки й мистецтва, в боротьбі за історичне право на існування власної церкви й держави.