Кримінально-правова характеристика середньої тяжкості тілесних ушкоджень

1. дією або бездіяльністю, спрямованими на заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження;
2.  наслідками у виді спричинення середньої тяжкості тілесного ушкодження; 
3. причинним зв'язком між зазначеними діянням та наслідками.

Тілесним ушкодженням середньої тяжкості є таке ушкодження, яке не заподіює здоров'ю шкоди, небезпечної для життя в момент заподіяння, не потягло за собою інших наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але разом із тим спричинило тривале порушення функцій будь-якого органу або інший тривалий розлад здоров'я.

Тривалий розлад здоров'я у більшості випадків виявляється в порушенні функцій будь-якого органу, до якого Правила відносять послаблення функцій органів зору, слуху, язика (мовлення), руки, ноги та ін. Повна втрата органа або позбавлення його назавжди здатності функціонувати є тяжким тілесним ушкодженням і за статтею 122 кваліфікуватися не може. Разом з тим склад злочину, що розглядається, може мати місце й у випадках повної, але тимчасової втрати органом його функцій. До тривалого розладу здоров'я в розумінні статті 122 слід відносити також випадки, коли заподіяна здоров'ю шкода не була пов'язана з порушенням функцій будь-якого органа, але вик­ликала втрату працездатності (наприклад, інфекційне захворювання).

Стаття 122 застосовується лише за умови, що розлад здоров'я був тривалим, яким, згідно з Правилами, визнається розлад здоров'я строком понад три тижні (більше ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину слід розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 відсотків.

Правила вимагають, щоб судово-медичний експерт, оцінюючи характер і тривалість захворювання або порушення функцій, пов'язаних з ушкоджен­ням, виходив з об'єктивних медичних даних, встановлених у процесі прове­дення експертизи. Якщо тривалість захворювання, що зазначена в наявних медичних документах, не відповідає характеру заподіяного тілесного ушкодження і не підтверджується об'єктивними даними, судово-медичний експерт визначає цю обставину і встановлює ступінь тяжкості виходячи із звичних термінів. Тому сам по собі листок непрацездатності без урахування характеру ушкодження не може свідчити про тяжкість тілесного ушкодження, оскільки він може бути необґрунтовано продовжений, або, навпаки, на прохання потерпілого передчасно закритий, а тому не відбиваючи справжньої тривалості захворювання.

Моментом закінчення злочину є заподіяння потерпілому середньої тяжкості тілесного ушкодження [18, с.194].

Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Найчастіше умисел має н сконкретизований характер. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчинене слід визнавати замахом заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами статті 15 і 121.

Мотив цього діяння не мис значення для його кваліфікації. Мета умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію діяння у двох випадках - коли нею є:

1. залякування потерпілого або його родичів, 
2. їх примус до певних дій. 

Водночас встановлення мотиву і мети при вчиненні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є обов'язковим, оскільки у ряді випадків наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями Кримінального кодексу Кваліфікувати дії винних у таких випадках ще й за статтею 122 не потрібно.

Кваліфікованими видами умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є вчинення його з метою:

1. залякування потерпілого або його родичів; 
2. їх примусу до певних дій.

Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченого частиною 2 статті 121.

Особливістю цієї ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується, крім потерпілого, лише на його родичів, у той час, коли при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб. Крім того, особливістю залякування при вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 122, є те, що воно не охоплює собою дій, які утворюють примус потерпілого чи його родичів до певних дій. Ця ознака як кваліфікуюча умисне середньої тяжкості тілесних ушкоджень виділена окремо у частині 2 статті 122, тоді як у частині 2 статті 121 вона не передбачена.

У складі злочину, передбаченого частиною 2 статті 122, примус означає 

домагання від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Якщо в результаті примусу потерпілим або його родичем було вчинено діяння, яке містить ознаки злочину, його слід оцінювати з урахуванням положень статті 40 [18, с.196].

Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів - передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов'язання.

 

 

Частина 2 статті 122 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за середньої тяжкості тілесне ушкодження, вчинене з метою

залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій (наприклад, звільнити житлову площу тощо).

Відповідальність за умисне нанесення