+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
13
Мова:
Українська
Проте це не перешкоджає подальшому розвитку третейського судочинства, оскільки в самій Російській імперії тривалий час здійснювався пошук ефективного механізму альтернативного порядку вирішення цивільних спорів. Саме такий механізм знайшов своє вираження в Соборному уложенні 1649 р. Так, відповідно до ст. 5 гл. 15 Соборного уло- ження, закріплювалася можливість звернення до третейського суду: «А будет кто истец и ответчик поговоря межь собою полюбовно, пойдут на суд перед третьих, и дадут на себя третьим своим запись, что им их третейска- го приговору слушати». У разі відмови від виконання такого «приговору» винна особа сплачувала визначену третейською угодою пеню до державної казни. Водночас Соборним уложенням не передбачалось оскарження «третейського приговору», окрім випадків, коли «третьие дело их вершат и дадут исцу и ответчику розныя приговоры: один третей исца оправит, а ответчика обвинит, а другой третей ответчика оправит, а исца обвинит» [8, с. 178]. У такому випадку справу розглядав державний суд.
Подальший розвиток третейського судочинства пов’язаний із розвитком інституту підвідомчості третейських справ. У цій частині О. І. Віцин зазначав, що третейські справи ділились «по окремим місцевостям, по роду справ та по станам». Зокрема, за місцевостями право на звернення до третейського суду надавалось окремим народностям Російської імперії, у тому числі й українцям, що випливає з «Положения о правах малороссийских», яким підтверджувалось право українців судитися третейським судом: «Какие прежде бывали». Таке саме право надавалось іноземцям для вирішення їх комерційних спорів між собою [2, с. 8-9].
За родом справ до сфери третейського розгляду передусім зараховували комерційні, у тому числі митні, справи. Діяльність такихтретейських судів регламентувалася Митним статутом від 1727 р. Відповідно до цього Статуту, спори, що виникали між сторонами з приводу виконання комерційних договорів, підлягали розгляду третейським судом. У разі звернення до суду з таким позовом Митний статут указував, що «таким челобитчикам велеть, чтоб они разбиралися через посредников». Якщо сторони не могли самостійно обрати посередників, «тогда объявить им, что выбраны будут для разбирания в их спорах посередники от суда». Рішення посередників вважалось остаточним: «Что медиаторы присудять, тому быть»[9, с. 845].
Компетенція третейських судів поширювалася також на селян двірцевого й осіб гірського відомства та деяких інших.
Загалом, як указує О. М. Балашов, тільки за період з 1734 по 1831 рр. в Російській імперії було прийнято близько 20 законодавчих актів, які регламентували можливість розгляду й вирішення спорів по справедливості та за давніми звичаями у третейських судах, а також щодо порядку їх створення й функціонування [10, с. 21]. Безумовно, їх значна частина поширювалась на українські землі, оскільки в указаний період це законодавство тісно інтегрувалось із законодавством України.
Найбільшого поширення третейський порядок розгляду спорів закономірно набув у сфері комерційних відносин, оскільки у 1808 р. в Одесі був заснований перший російський Комерційний суд. Надалі комерційні суди виникають і в низці інших міст Російської імперії. Правовою основою їх діяльності був Указ імператора Миколи І від 14 травня 1832 р., яким були затверджені «Учреждение комерційних судів» і Статут торгового судочинства. Такі суди мали змішаний характер, їх голови й заступники голів призначалися державою, фінансування здійснювалось із казни, допускався апеляційний перегляд рішень. Проте на посаду суддів призначалися кандидати від міської громади. Загалом комерційні суди розглядались як установи, основані на довірі сторін спору до суддів. При цьому процес розгляду справ хоча й мав полемічно-доказовий характер, але не був пов’язаний із обов’язковою процесуальною процедурою, яка мала місце в державному суді. Такі суди, маючи приватноправовий і компромісно-правовий характер, були звільнені від прокурорського нагляду.
Загалом велика кількість різноманітних, часом розрізнених нормативно-правових актів, що регламентували порядок створення та діяльності третейських судів у різних сферах суспільного життя, не сприяла їх однозначному сприйняттю суспільством і побудові чіткої системи таких судів. Незважаючи на це, у суспільстві існувала стійка потреба в альтернативному механізмі розгляду цивільних, комерційних справ, який був би швидшим та ефективнішим за державні суди.
У зв’язку з цим у 1831 р. імператором Миколою І було затверджено Положення про третейський суд. У його основу було покладено суть ст. 5 гл. 15 Соборного уложення 1649 р. й Митного статуту 1727 р. Положенням скасовувались усі інші нормативні акти,
які на той час регулювали діяльність третейських судів. Це Положення було введено в дію Зводом законів Російської імперії 1833 р., а надалі з доповненнями та змінами ввійшло у Зводи законів Російської імперії, які були видані у 1842 та 1857 рр.
Положенням про третейський суд 1831 р. узаконювалися «суди по совісті», суворе слідування закону в таких судах було другорядним. Отже, основу рішення третейських судів часто становила домовленість сторін. Такий підхід до розгляду цивільних справ був зумовлений тим, що держава не встановлювала жодних обмежень для прийняття рішення, крім строку розгляду справ, який було встановлено в чотири місяці, але й цей строк міг бути продовжений.
Водночас розгляд справ «узаконеним» третейським судом, тобто судом під егідою держави, здійснювався відповідно до певних правил, які регламентували порядок призначення третейських суддів і примусові заходи щодо них у разі зволікання із прийняттям рішення. Разом із тим спільною рисою для цих судів було те, що вони мали можливість прийняти рішення