Показники захворюваності на туберкульоз та діяльність протитуберкульозних закладів України за 2006-2007 рр.

ПЛАН

ВСТУП

1. Проблема захворюваності туберкульозом в Україні
2. Інвалідність і смертність від туберкульозу
3. Проблеми діяльності протитуберкульозних закладів України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Кінець 20-го і початок 21-го століття відзначаються значним погіршенням епідемічної ситуації з туберкульозу в усьому світі, переважно в країнах Південно-Східної Азії та Африки. За даними 2004 року, третина населення планети (близько 2 млрд. осіб) була інфікована мікобактерією туберкульозу; загальна кількість хворих на цю хворобу сягала 50 - 60 мільйонів; кількість нових випадків захворювання становила близько 8,8 млн. осіб, які проживають переважно в країнах, що розвиваються, і на їх долю припадало 95% усіх випадків захворювання, а саме: 3,1 млн. (34,8%) - в країнах Південно-Східної Азії, 2,4 млн. (26,9%) - в країнах Африки, 1,9 млн. (21,9%) - у західній частині Тихого океану, 634 тис. (7,2%) - в країнах Східного Середземномор'я, 439 тис. (5,0%) - у Європі та 370 тис. (4,2%) - на Американському континенті. Більше 80% хворих на туберкульоз проживають у 22 країнах з високим рівнем захворювання [1, c.7].

Кількість нових випадків захворювань на туберкульоз у світі кожного року зростає, однак темпи зростання протягом останніх років дещо зменшилися. Щороку у світі від туберкульозу помирає більше 2 млн. осіб (що дорівнює понад 5 тис. людей щодня), 98% з них - у країнах, що розвиваються. В усьому світі смертність від туберкульозу посідає перше місце за рейтингом серед інших інфекційних та паразитарних хвороб і становить понад 80%.

Лікарів усього світу непокоїть поширення стійких до антимікобактеріальних препаратів форм туберкульозу, що зареєстровані у 102 із 109 країн, які були включені у міжнародний епіднагляд, а також невпинне збільшення хворих на туберкульоз серед ВІЛ-інфікованих (таких - більше 250 тис. осіб) [1, c.9]. 

У Східній Європі, після постійного та стрімкого збільшення захворюваності протягом останнього десятиріччя, темпи розвитку нових захворювань дещо сповільнилися. Значне збільшення захворюваності можна пояснити розвалом інфраструктури системи охорони здоров'я, збільшенням рівня бідності та іншими соціально-економічними чинниками, що ускладнювались високими показниками захворюваності. 

На сучасному етапі Україна віднесена до групи країн з високим рівнем захворюваності на туберкульоз і має вищий рівень захворюваності, аніж в більшості країн Центральної та Східної Європи. Зокрема, показник захворюваності на туберкульоз, за даними ВООЗ, у Білорусі становить 52 на 100 тис. населення, Польщі - 25, Чехії - 11, Болгарії - 39, Литві - 75. Дещо вищі показники захворюваності - в Російській Федерації та Румунії - 87 та 127 на 100 тис. населення відповідно [1, c.9].

1. Проблема захворюваності туберкульозом в Україні

В Україні впродовж 11 років захворюваність на туберкульоз зросла у 2 рази і досягла рівня 84,1 на 100 тис. населення, а смертність - у 1,8 рази і становить відповідно 25,3 на 100 тис. населення. З 1995 року в Україні зареєстрована епідемія туберкульозу, яка має соціально-економічні корені. 

Захворюваність на всі форми туберкульозу в Україні за 1968-2006 роки

Захворюваність на всі форми туберкульозу в Україні у 2006 рік (на 100 тис. нас.) (за даними МОЗ України)

Ситуація щодо туберкульозу в Україні залишається складною. Незважаючи на закінчення Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2006 роки, та протитуберкульозні заходи, які проводяться в Україні, епідеміологічна ситуація погіршується. Туберкульоз в Україні продовжує становити серйозну медико-соціальну й народногосподарську проблему.

Погіршення епідемічної ситуації зумовлено, перш за все [4, c.32]: 

• деякими соціально-економічними труднощами;
• зростанням хіміорезистентних форм туберкульозу, оскільки не організано 4–5-компонентне лікування хворих у стаціонарі і амбулаторно;
• збільшенням хворих на СНІД, алкоголізм, наркоманію;
• недостатнім пріоритетом фінансування протитуберкульозних заходів на регіональному рівні та дефіцитом кадрів;
• недоліками в управлінні протитуберкульозними заходами в адміністративних територіях. 

Серед хворих на вперше діагностований туберкульоз близько 65 % – це особи соціально незахищені й непрацюючі працездатного віку, мігранти, пенсіонери, особи, які повернулися з місць позбавлення волі й ті, які не мають постійного місця проживання. Усе це лишній раз підтверджує соціальне походження туберкульозу. 

В Україні за останні чотири роки (2003–2006 рр.) захворюваність усіма формами туберкульозу збільшилась на 10,0 % (з 75,6 на 100 тис. населення в 2002 р. до 84,1 на 100 тис. населення в 2006 р.). Найбільші показники захворюваності всіма формами туберкульозу в 2006 році продовжують відмічатися в південно-східному регіоні. Зокрема, у Херсонській, Луганській, Миколаївській, Кіровоградській, Донецькій, Одеській, Харківській областях [3, c.70]. 

Однією з особливостей сучасного туберкульозу є значна кількість занедбаних, пізно виявлених форм серед уперше виявлених хворих, розповсюджені полікавернозні процеси, масивне бактеріовиділення, а це у свою чергу призводить до зниження якості лікування та, як наслідок, до збільшення показника смертності.

Серед хворих на вперше діагностований туберкульоз 90 % відносяться до групи ризику. На жаль, сьогодні не у всіх адміністративних територіях сформовані групи ризику. Вони частіше є на папері, а реальним обстеженням груп ризику ніхто не займається. Сформовані групи ризику треба обстежувати щонайменше 95 % в кожній групі. Усіх осіб, що відносяться до групи ризику треба практично вести до кінця життя, проводити серед них санітарно-освітню роботу. 

Захворюваність на бактеріальні форми туберкульозу за 1995 – 2006 роки збільшилась з 17,4 на 100 тис.