Поняття, суть і мета покарання

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину або для виправлення засудженого. Серед відносних теорій найбільшого розповсюдження набула теорія залякування, якої і зараз дотримуються багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примушування, що була розвинута відомим криміналістом початку XIX століття А. Фейєрбахом. Як і теорія залякування – це теорія загального попередження, згідно з якою покарання має впливати на громадян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання має завдавати особі, що вчинила злочин, більшого незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Прихильники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винуватий не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку яких покарання має забезпечити виправлення винуватого, тобто невчинення ним нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовольнити практику, тому у середині XIX століття з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних пріоритет надається меті залякування, відплати, в інших – меті запобігання або виправлення.

Визначення мети покарання – одне з найбільш принципових питань кримінального права. «Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства» . Чезаре Беккаріа зазначав, що мета покарання міститься тільки в тому, щоб перешкодити винуватому знову завдати шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж .

У юридичній літературі перших років Радянської влади багато уваги приділялося питанню мети і завдань покарання. Складність цієї проблеми приводила до того, що окремі автори, вдало сформулювавши ту чи іншу задачу покарання – виправну, попереджувальну, охоронну, у ряді випадків вважали її єдиною, чим спотворювали дійсну роль покарання в Радянській державі. У розглядуваний період лише починали формуватись положення радянської теорії кримінального права про співвідношення примусової і виховної сторін покарання, про співвідношення понять «кара» і «виховання», «кара» і «покарання».

Від мети покарання варто відрізняти його функції, за допомогою яких вирішуються окремі задачі, досягаються проміжні результати на шляху до мети. Змішування мети з функціями в літературі зустрічається, і це не тільки заважає правильному з’ясуванню тих і інших, але і приводить до перекручування соціального призначення покарання, спрямованості кримінальної практики. Наприклад, таке відбувається, коли метою покарання визнається сама кара. При цьому М. А. Бєляєв зазначав, що під карою як метою покарання ми розуміємо заподіяння правопорушнику страждань і позбавлень як відплати за вчинений ним злочин» . Такий підхід не збігається з нормою закону, якщо не сказати, прямо суперечить йому. І. І. Карпець, відстоюючи таку ж точку зору, писав, що якщо покарання карає і досягається певна мета, з цього виходить, що кара є однією з цілей покарання . Аргументи одного й іншого авторів приводять до висновку, що покарання як кара є самоціллю, що суперечить кримінальному закону.

У КК України 1960 р. було інше формулювання поняття і мети покарання. Зокрема, передбачалось, що покарання є не лише карою за вчинений злочин, але і має на меті виправлення, перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності .

Питання про кару і покарання з перших років існування радянського кримінального права було одним з найбільш спірних. Заслуговує на увагу позиція про те, що кара не має бути метою покарання, основна причина такої відмови – «покарання» і «кара» – синоніми. При цьому визначення покарання як кари є некоректним. В. Д. Дуюнов зазначав, що кара є широким соціальним (вірніше, загальносоціальним) поняттям. «Кара – це відповідна негативна реакція держави, суспільства, суспільного об’єднання або певних осіб (наприклад, батьків), а віруючі скажуть – бога, на неправильну поведінку суб’єкта, порушення ним тієї або іншої соціальної норми – норми моралі, релігії» .

На думку багатьох авторів, кара полягає в позбавленні або обмеженні певних прав і свобод засудженого, що означає примусове заподіяння йому страждань, утисків, утруднень морального, фізичного і майнового характеру. Навпаки, позбавлення і обмеження прав, свобод засудженого виражають кару, осуд, засудженого, і в цьому полягає їх соціальний сенс. Некоректно говорити про які-небудь цілі, що стоять перед карою, цілі можуть ставитися перед явищем, яке володіє певними якостями, але не перед самими якостями, тому