Проблеми запозичень романських мов

Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функціонально-семантичного поля як системи різнорівневих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, синтаксичних), здатних виконувати одну спільну функцію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональність, посесивність, міра, локативність, темпоральність тощо). Так, наприклад, модальність може виражатися синтаксично, морфологічно і лексично. Функціонально-семантичне поле має центр і периферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спеціалізується на вираженні певної семантичної категорії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцентричні поля ґрунтуються на граматичній категорії (поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля – на сукупності різних мовних засобів, які не створюють єдиної гомогенної системи форм, вони є слабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб’єктності, причини, умови та ін.). Функціонально-семантичні поля різних мов, в основі яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов’янських мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і слов’янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є грамматична категорія означеності/неозначеності, то у слов’янських мовах, за винятком болгарської та македонської, головними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціонально-семантичних полів різних мов є одним із найважливіших завдань функціональної лінгвістики. Останнім часом функціональна лінгвістика використовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.

Лінгвістика тексту.

Особливого розвитку в останні десятиліття набула лінгвістика тексту. Лінгвістика тексту-галузь мовознавчих досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту та його змістові категорії. Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано лінгвістичне вивчення текстів, досліджували структуру і граматику тексту та засоби когезії (зв’язності) в тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, вставні слова, порядок слів, співвідношення часових форм дієслова тощо), то нині текст аналізують як складну комунікативну структуру, враховуючи особистість автора з його психологічними, ментальними, соціальними, культурними, етнічними та іншими властивостями, адресата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (авторське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармонізації творчих можливостей автора і читача, при цьому звертається увага на пресу позицію – фонові знання, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту розглядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. Як і в когнітивній лінгвістиці, в лінгвістиці тексту широко використовують антропоцентричний підхід і дані інших наук – когнітології, герменевтики, літературознавства, філософії, психології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціолінгвістика. Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали розглядати як форму репрезентації знань у мові, як концептуальне модельне відображення дійсності, як модифікат сфери свідомості автора, його художніх, естетичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних поглядів та уподобань та як моделі впливу на свідомість, інтелект, погляди і поведінку читачів [Селіванова 1999: 112; Радзієвська 1998; Корольова 2003]. З лінгвістикою тексту пов’язане вчення про дискурс (від фр. сіізсоигз «мовлення») – текст у сукупності прагматичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як механізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образно кажучи, дискурс – це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дискурс вивчається разом із відповідними «формами життя»: репортаж, інтерв’ю, судове засідання, інструктаж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових ситуацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологічних, етнографічних і соціокультурних стратегій породження й розуміння мовлення в певних умовах [Лингвистический знциклопедический словарь 1990: 137]. До початку 80-х років XX ст. термін дискурс уживався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об’єднану смисловим зв’язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв’язність і цілісність, а під дискурсом – різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв’язку з екстралінгвальними чинниками. Отже, «дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання і синтаксису, особлива семантика, – в кінцевому підсумку – особливий світ. У світі будь-якого дискурсу діють свої правила синонімічних замін, свої правила істинності, свій етикет. Кожен дискурс – це один із можливих світів» [21: 162].

Висновки

Феномен запозичення існує в ycix мовах. Виключенням не стала i французька мова. Стрімке проникнення іншомовної лексики в yci сфери її словникового складу викликало бурхливі дискусії сучасних лінгвістів про наслідки цього процесу для французької лінгвокультурної середи, її самобутності та перспектив її розвитку.

Кожен період розвитку французької мови характеризується кількістю та якістю запозичених слів, що витікає з конкретних історичних умов, характеру відносин між французьким та іншими народами. Іноді запозичення було продиктоване модою, або абсурдним снобізмом. Але, взагалі, сама мова народу в певний період часу набула великого престижу на світовій арені та переважаючого (вирішального, вагомого) економічного та культурного впливу, що стає багатим джерелом запозичень.

Французька мова дійсно почала запозичувати слова лише після того, як вона позбулася характерних ознак латинської мови та набула основних рис особливої (окремої, своєрідної) романської мови.

Латинська мова, родоначальник романських мов, завжди здійснювала значний вплив на французьку мову. Збагачення французького словника за допомогою вокабул та латинських елементів датується з періоду формування французької мови як самостійної та продовжується до сих пір.

Можна сказати, що латинська мова завжди слугувала французькій невичерпним джерелом збагачення. Що стосується давньогрецької мови, хоч i її вплив був значним починаючи з XIV століття, його неможливо порівняти з необмеженим впливом латинської мови.

За схожістю розвитку романських мов лінгвісти часто звертали увагу на розбіжності в області лексики. Відмінною особливістю іспанської лексики є збереження слів, висхідних до класичної латини.

Італійська мова залишила значний слід у французькій мові. Вона здійснила свій вплив у два етапи, у XVI та у XVIII століттях. Запозичення з італійської мови, як i більшість термінів іноземного походження, стосуються певних сфер людської діяльності.

Аналізуючи романський мовний матеріал, слід говорити про застосування універсальних способів систематизації словотвірного матеріалу. Критеріями такої характеристики СГ можуть виступати: 1) зіставлення за частиномовним складом, 2) зіставлення за об'ємом, 3) зіставлення за структурою, 4) зіставлення за словотвірною активністю і продуктивністю, 5) зіставлення словотвірної валентності тощо. Дослідження типологічних особливостей похідних одиниць у романських мовах у декількох аспектах забезпечить, на нашу думку, найбільш повну уяву про загальні аспекти і своєрідні риси системи словотвору: способи словотвору, словотвірні афікси (інвентар словотвору), системи словотвірних значень, морфонологічні явища тощо.

Дискурс є складнім багатоплановим феноменом, що знаходиться у центрі уваги сучасної науки у цілому і лінгвістики, зокрема: він вивчається філософією семіотикою, соціальною психологією, теорією штучного інтелекту, етнографією, літературознавством, теорією комунікації, а також різними напрямами лінгвістики: психолінгвістикою, когнітивною лінгвістико, прагмалінгвістикою, етнолінгвістикою, лінгвокультурологією та ін. Однак в різних науках і в різних парадигмах самої лінгвістики в термін “дискурс” вкладаються різні значення, що утруднює спілкування між науковцями. Як відзначає С. Міллз, спектр його можливих трактувань є ширшим, ніж у якогось іншого терміну у літературознавстві та теорії культури.

У сфері соціальних наук, включаючи лінгвістику, інтерес до дискурсу пов'язаний з інтересом до проблем особистості (у тому числі мовної особистості), що теоретично оформився в соціальному конструктивізмі, який розглядає комунікацію як соціальний процес побудови світу. У філософії постмодерну термін “дискурс” застосовується на позначення утворення, що має мисленнєво-комунікативну природу та належить до типу об'єктів, що можуть бути адекватно інтерпретовані лише у світлі нелінійної парадигми: “Користуючись мовою сучасної концепції нелінійних динамік, можна сказати, що дискурсивність може бути інтерпретована як іманентна здатність нерівно вагового середовища до самоорганізації, процесуальність, що реалізується в якості нелінійної”. У дискурсивній психології, що стоїть на позиціях інтеракціоналізму, дискурс розглядається як соціальна діяльність в умовах реального світу.

 

 

1. Альтман И. В. Отглагольные гнезда: типология и семантика. ІІ. // Проблеми структурной лингвистики. – М. : Изд. «Наука», 1980. 200стр
2. Базылев В. Н. «Синеогетика языка. М., 1998. 305 стр.
3. Банти Ш. «Общая лингвистика и вопросы французского языка», М., 1995. 300стр.
4. Брусье Э. « Основы романского языкознания», М., 1952. 738 стр.
5. Гак Е. А. «Введение во французскую филологию» М., Изд. «Просвещение», 1982, 780 стр. 6). Гальперин И. Р. «Текст как объект лингвистического
6. исследования», М., Изд. «Наука», 1981. 509 стр.
7. Грамматика и семантика романских языков (к проблеме универсалий). – М. : Изд. «Наука», 1978. – 225 стр.
8.  Доза А. «История французского языка», М., Изд. иностранной литературы, 1956. 650 стр.
9. Зорько А. С. «Сравнительное исследование заимствований в родственных языках», М., 1975. 455 стр.
10. Касевич В. Б. «Семантика. Синтаксис. Морфология», М., 1988. 322 стр.
11. Кибрик А. С. «Современная лингвистика» Вестник. Серия 9. М., 1995. 118 стр.
12. Кубрякова Е. С. «Семантика в Когнитивной лингвистике», Серия литературы и языка, 1999. 675 стр.
13. Лобышевская Т. А. «Развитие и функционирование этимологоческих дублетов латинского происхождения во французском языке» М., 1973. 522 стр.
14. Лопатникова Н. Н. «Лексикология современного французского языка» М., Изд. «Высшая школа», 1971. 544 стр.
15. Піхотнікова Л. С. «Жанрові стилістичні аспекти», Х., 2000. 607 стр.
16. Пеферовская Е. А. «Французский язік в Канаде», Л., Изд. «Наука», 1975. 800 стр.
17. Пожаровой И. Н. «Проспер Мериме» Изд. «Высшая школа», 1963. 43 стр.
18.  Почепцов Г. Г. «Теорія комунікацій», Спілка рекламістів України, 1996. 444 стр.
19. Ризель Е. Г. «Ролярные стилевые черты», 1961. 388 стр.
20. Селіванова О. О. «Актуальні напрями сучасної лінгвістики», К., 1999. 765 стр.
21. Степанов Ю. С. «Методы и принципы современной лингвистики», М., 1975. 235 стр.
22. Унисова Н. И. «Пособие по аналитическому чтению», Л., 1961. 278 стр.
23. Штерн І. Б. «Сучасна лінгвістика: енциклопедичний словник», 1998. 678 стор.
24. Bruner J. S. Acts of meaning, Cambridge, London, 1990. 454 p.
25. Glory, Paris, 1998. 344 p.
26. Jonson M. The body in the Mind, Chicago, 1987. 267 p.
27. Nouvelles contemporains, Л., Изд. Просвещение, 196. 233 стр.
28. Petit Larousse. Nouveau dictionnaire encyclopedique, Paris, 1994. 1580 p.
29. Rosh Eleonor. Human Categorization, London, 1977. 876 p.
30. Stappes, Dictionnaire synoptique francaise. Paris, 1994. 400 p.