Релікти культу вогню у світогляді, звичаях і традиціях українців Буковини ХІХ - ХХ ст.

Можна зазначити, що місцева людність приписувала сакральні властивості не лише власне вогнищу, але і його похідним (диму, попелу, вугликам) та предметам, що виступали в ролі замінників або метафоризованих за ознакою кольору чи функцій відповідників (пічному приладдю, гострим залізним знаряддям праці, освяченим гілкам верби, червоним стрічкам й ниткам, ритуальній стрільбі на Водохрещє та Пасху, що асоціювалася носіями традиції з ударами грому).

Подібно до інших регіонів України, у календарній обрядовості буковинців обряди очищення вогнем стали частиною строго регламентованих ритуалів, в основі яких лежали уявлення про циклічність руху сонця та вшанування культу предків. Розкладаючи ритуальні вогнища в певні календарні періоди, буковинці намагалися посприяти, з одного боку, пробудженню творчих сил природи, а з іншого – очищенню оселі від нечистої сили, а також від впливу померлих родичів після контакту з ними на межові свята.

Порівняльний аналіз реліктів культу вогню на Буковині зі слов’янським та сусіднім романським етномасивом ілюструє їх кореспондованість і спорідненість, що може свідчити як про культурні взаємовпливи, так і про спільну основу культурної еволюції. Спільними як для всього слов’янського світу, так і для східнороманського масиву є система обрядодій межових періодів (Різдвяний та Пасхальний цикл), визначним компонентом яких є сакральний вогонь.

Для народної світоглядної традиції українців Буковини є характерними риси загально християнської догматики, згідно з якою пекло було безпосередньо пов’язане з ідеєю загробної відплати грішникам. Незважаючи на певні розбіжності в репрезентованих есхатологічних уявленнях буковинців, домінуючим мотивом християнської і народної доктрин залишається спільна ідея знищення грішного світу у вогні з метою його очищення.

В процесі дисертаційного дослідження було виявлено також регіональну своєрідність побутування культу вогню у світогляді, звичаях і традиціях українців Буковини, яка полягає у високому рівні збереження первісних реліктових форм вшанування вогню, архетипи яких сягають ще слов’янської доби. Зокрема, поряд із очисною властивістю вогню жителі Буковини широко використовують апотропеїстичну та посередницьку здатність різних видоформ вогняної сили.

Використання вогню з метою захисту сакрального простору та жител, засвідчене ще в археологічних старожитностях слов’янської доби на території Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я, підтверджується сучасним побутуванням реліктів даного явища у традиційній етнокультурі буковинців. Насамперед, це стосується традиції розпалювання ритуального вогню у межові календарні періоди, що має на меті захист помешкань, церковних споруд та меж сільських громад. Найбільш ефективним апотропеєм в українців Буковини, зокрема у гуцулів Буковинських Карпат (як і у представників сусіднього гірського романського етномасиву), вважається “живий”, “новий”, “непочатий” вогонь, який розпалюється напередодні Різдва, Пасхи та св. Юрія.

Архаїчні етнокультурні реалії, що стосуються посередницької функції вогню та пов’язаних з нею колишніх обрядів жертвоприношень, зафіксованих археологічними матеріалами слов’янської доби на досліджуваній території, суголосні сучасній буковинській традиції розкладання вогнищ у певні календарні свята. Варто зауважити, що локалізація таких ритуальних вогнищ у буковинців нерідко співпадає з місцями колишніх язичницьких святилищ. Відголоском колишнього обряду кремації у слов’ян є також буковинська традиція спалювати на грудях померлого спіралеподібну свічку – “сточок”.

Регіональна своєрідність Буковини полягала у особливому пошанування небесних покровителів вогню та грому. Внаслідок трансформації язичницьких вірувань та уявлень, спричиненої процесом християнізації місцевого населення, функції давніх язичницьких божеств було перенесено на біблійного Іллю-пророка та інших християнських святих літнього циклу (Положення ризи Пресвятої Богородиці, Прокопія, Гавриїла, Кирика, Володимира, Марини, Макрини, Фоки, Бориса і Гліба, Пантелеймона, Нерукотворного образу Господнього). Народна традиція, що стосувалася святкування “громових” та “вогняних” свят була настільки стійкою, що не зважала на циркуляри Буковинської консисторії щодо офіційного переліку святкових днів.

Комплексне дослідження сакральної сутності культу вогню та його реліктів у календарній і сімейній обрядовості, господарсько-побутовій та лікувальній магії українців Буковини дозволило реконструювати окремі архаїчні фрагменти давніх пластів свідомості носіїв традиційної звичаєво-обрядової культури та виявити культурні взаємовпливи слов’янської й східнороманської людності досліджуваної території.

 

 

1. Грябан В. Використання вогню в епоху неоліту-раннього заліза (За матеріалами археологічних досліджень на території Буковини) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – Т. 3. – С. 204-211.

2. Грябан В. В. Відгомони культу вогню у літній обрядовості українців // Друга Всеукраїнська науково-практична конференція молодих науковців “Національні та етносоціальні процеси в Україні”. Матеріали. – Чернівці: б/в., 1997. – С. 139-143.

3. Грябан В. Вогонь в обрядових дійствах Маланки, св. Василія (або Старого Нового року) // Буковинський історико-етнографічний вісник. – Чернівці: Місто, 2000. – Вип. 2. – С. 25-27.

4. Грябан В. Вогонь в юріївських обрядах та звичаях буковинців // Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків. Збірник наукових праць. Матеріали других міжнародних науково-практичних читань, присвячених пам’яті українського вченого фольклориста і етнолога М. Пазяка (1930-1999). – К. : б/в, 2002. – С. 395-399.

5. Грябан В. Вогонь у лікувальній магії українців // Етнічна історія народів Європи: Традиційна етнічна культура слов’ян: Збірник наукових праць. – К. : Стилос, 1999. – С. 26-29.

6. Грябан В. Вогонь у різдвяній обрядовості українського населення Буковини // Питання