Тематичне спрямування селянського читання у російських і таємних польських школах Правобережної України на зламі ХІХ-ХХ ст.

І. Лісевич стверджує, що читач не мав доступу до книг з приватних зібрань [3, 80]. З ним погоджуються Д. Клемантович та В. Зьомек, відзначаючи, що приватні бібліотеки часто ставали основою для закладання чи підтримки існування шкільних бібліотек. Наприклад, чимало книг з приватної книгозбірні Ворон- іна з Білокриниці потрапило до розміщеної у палаці землеробсько-ремісницької школи [17, 179]. Нелегальні бібліотеки та хати-читальні вже з кінця ХІХ ст. виникали при поміщицьких дворах і цукроварнях [3, 9]. Були клопотання про відкриття публічних бібліотек «на всіх мовах» [19, 9]. З поміщицьких бібліотек могла потрапляти до селянського читання не тільки та література, яку вважали гідною згадок у своїх звітах поліцейські чини, але й загальноосвітня та художня.

Можливості розповсюдження загальноосвітньої літератури польською мовою зросли після 1905 р. – не тільки за рахунок нелегально ввезеної продукції, але й завдяки новим можливостям власного книгодрукування. Так, Луцько-Житомирська Консисторія у 1906 р. розсилала єпархією каталог «Biblioteki Ludowej» книжного складу М. Шенковського у Варшаві. З 1907 р. чимало видань для народу побачили світ зусиллями ксьондза Ф. Шнарбаховського: 14 книг та брошур у Житомирі, 30 – у Браїлові на Поділлі та близько двох третин з 30 друків у Харкові. Серед них шкільні видання, науково-популярні та художні твори з серій «Бібліотеки для вигнанців» і «Народної бібліотеки», дешеві брошури «Копійчаної серії» на релігійні, морально-етичні й історико-краєзнавчі теми [3, 7475, 106-107]. На Правобережжі з’явилися легальні періодичні видання – «Lud Bozy», «Slowo Boze», «Glos katolicki», «Oracz», «Nasza wies», примірники яких потрапляли й до селянства. Крім релігійних, у них давалися поради щодо ведення сільського господарства, організації кооперативів, кредитних спілок тощо. Часопис «Nasza wies» зокрема мав такі розділи, як економічний, політичний, науковий, офіційної хроніки, хроніки релігійного життя; розповсюджувався серед пастви в Проскурові, Ярмолинцях та Шарівці. Був закритий після звинувачень у пропаганді польського патріотизму (за заклики розмовляти вдома тільки польською). З цієї ж причини припинив існування тижневик «Tygodnik Podolski» [5, 229]. Поліцейські відділки зобов’язувались слідкувати, щоб римо-католицьке духовенство та «керівні класи польського суспільства» не організовували несанкціонованого друку [20, 195].

Ще один напрям польської літератури, що потрапляла у селянське середовище, був пов’язаний зі сприянням роботі таємних шкіл з боку польських політичних партій, які розповсюджували і загальноосвітні, і нелегальні політичні видання. 1902 р. під час обшуку в одного з членів «Ліги Народової» П. Танека, були знайдені документи «Товариства Просвіти народу» [21, 21-35], створеного задля «прищеплення народу польської обізнаності». Просвічувати народ планувалося шляхом влаштування таємних шкіл, бібліотек і читалень, читань, співбесід, розповсюдження нелегальних журналів, брошур і книжок, «написаних у народному дусі» [21, 36-37]. Під час арештів діячів польських нелегальних організацій «Корпорація», «Філареція» та «Полонія», були висунуті звинувачення у поширенні прокламацій, книжок профспілкової тематики, літератури Польської соціалістичної партії. У членів «Філареції» знайшли революційні листівки, заклики до терористичних актів та пропагандистські матеріали [1, 66].

Намагання представників польської духовної еліти, шляхом спеціально організованого читання, прищепити «польськість» якомога ширшим суспільним колам повсякчас суперечили зацікавленням російської влади у засвоєнні переважно українським селянством Правобережжя («корінним російським населенням») своєї причетності до «інтересів російської державності». І поляки, і росіяни навчали читанню не тільки заради опанування селянами цього вміння, адже його тематичне спрямування зумовлювалося політичними реаліями. Однак, якщо укріпленню «польськості» так чи інакше мала сприяти польськомовна література різних напрямів, то російський офіційний стандарт, якому мало відповідати формування селянських читацьких практик, був жорстко скерованим.

На Правобережжі можливості розповсюдження писемності (навіть російської) та читання були вкрай обмежені через тривалу відсутність земських структур, звуженість каналів дії громадських організацій та приватних осіб, можливостей організації народних бібліотек, читалень, книжних складів. Урядова просвітницька політика знаходила відгук у освічених верствах краю, але усвідомлення необхідності просвіти селян було поряд із виявами соціальної зверхності та побоюваннями надання ним «зайвої» інформації. Київський громадський діяч С. Блонський у 1905 р. писав: селянин «не втратив усвідомлення, що визначений для нього Промислом Божим уділ полягає у тім, щоб на своїй рідній сільській ниві, у поті обличчя, їсти хліб свій», тому для цієї верстви, на його погляд, було важливо, щоб «голова, навчена читати, писати і рахувати не отуманилась вищими абстрактними знаннями» [22, 5-7]. З кінця ХІХ ст. серед «освіченої публіки» поширилася своєрідна «мода» на сприяння народній просвіті. Втім, досвід існування Київського товариства грамотності (1882-1908 рр.) засвідчив, по-перше, обмаль пропозицій допомоги не абстрактному «народу», а селянам, а по-друге – досить широку підтримку владного курсу з контролювання змісту, призначеної для них, літератури [23].

Основним офіційним джерелом потрапляння друкованих видань у селянське середовище краю залишалась мережа початкових шкіл, а корисними для «розумового і морального розвитку народу» вважались