Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави

2) попри те, що витоки держави Русі східнослов’янські, проте в ході розбудови цієї держави, її експансії на північ і особливо на Північний Схід у лоні її володінь, а отже і в зоні її впливів, опинилася велика армія інших етносів; і перш за все йдеться про угро-фінські племінні об’єднання (весь, мурома, мещера, мордва, комі, меря, угра, чудь і багато інших). Все це дає підстави вважати середньовічну державу Русь імперією.

Також можна говорити про те що, в українській історичній науці залишається проблема оцінки історичного значення Галицько-Волинського князівства у розвитку української державності. Представник державницької течії в українській історіографії Д. Дорошенко вважав Галицько-Волинське князівство другою українською державою після Київської Русі. [20;35].М. Грушевський вважав, що Галицько-Волинська держава була прямим і безпосереднім наступником Київської Русі.

Після смерті М. Грушевського не «помічали» історичної тяглості та зв’язку між князівствами Південно-Західної Русі і нинішньою Україною.

Говорячи про український характер того чи іншого державного утворення, варто мати на увазі, що формування українського етносу, як і будь-якого іншого, не було одномоментним актом. Це тривалий історичний процес. Тому слушним, на нашу думку, є висновок сучасного українського дослідника О. Головка, який вважає, що «існуючі до Галицько-Волинської держави державні утворення на Волині у Галичині та в Середньому Придніпров’ї були українськими, оскільки етноси, що їх утворювали, були ланками у ланцюзі етнічного розвитку української нації. З величезної держави-імперії, якою була Русь, виокремилися не тільки Волинь і Галичина, а й землі-князівста Середнього Подніпров’я» [21;52].

Як бачимо, ми маємо підстави розглядати Галицько-Волинське князівство як одну з давньоукраїнських держав у ланцюгу найбільших державних формувань української нації протягом століть її існування.

Чекає свого вирішення проблема впливу і значення Чернігово-Сіверських князівств на формування українського етносу і держави.

Очевидно, започатковані у Середньовічному Києві, Чернігові, Переяславі (в Руській землі) та продовжені і розвинуті у Галицько-Волинському князівстві давньоукраїнські культура, мова, господарські зв’язки між різними частинами українських земель становили ту матеріальну і духовну основу, на якій відродилась згодом Українська козацька держава. Фактично Галицько-Волинська держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної теорії свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для дальшої долі українського народу. Отже, підводячи підсумки можна з впевненістю сказати, що саме Галицько-Волинська держава змогла гідно показати себе на міжнародній арені, це допомогло українському народові, в подальшому, показати що українська народність може і повинна об’єднуватися та об’єднувати навколо себе інших. Значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. На думку відомого українського історика С Томашівського, це була “перша чисто українська політична організація”, котра в періоди своєї могутності обіймала 9/10, а під кінець існування — залюднених просторів України.

Також можна зазначити, що Галицько-Волинська держава, на відміну від багатоетнічної Київської, грунтувалася на єдиній українській основі, і дала поштовх та початок тому, що подальші українські державотворчі традиціх продовжились в тому ж дусі.

 

Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монгольської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру. Культура Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної та східної культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.

Великий вплив на культуру регіону мала православна церква, яка, попри політичні негаразди, зберігала основні культурні традиції. Культура Галицько-Волинського князівства стала однією зі складових частин формування української культури. Незважаючи на те, що риси культури галицьких і волинських земель мають відмінності, їхній розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає змогу вченим розглядати культуру Галицько-Волинської держави як цілісний феномен[22;131].

Розглядаючи літературну та літописну спадщину галицько-волинсько періоду, можна зазначити що, до нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської держави, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».

Літописання в Галицько-Волинському  князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір. Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. російським істориком М. Карамзіним. Особливістю літопису є те, що він