Володимир Мономах в українській історичній пам'яті

Князь сам виконував судові функції, а у вільний час любив полювати:

«Суд відправив – не поснідав, -

На нараду зве старшин.

Йде до його і боярин,

І убогий селянин.

А коли в краю все тихо І лихе ніщо не жде,

Мономах за лук, за стріли І у ліс на лови йде».

Оспівував О. Олесь також військові чесноти Володимира:

«І вояк він був хоробрий:

Сам він військо вів на бій,

Завжди спав з мечем при боці І в одежі бойовій».

Така характеристика, як неважко помітити, багато у чому перегукується з «Повчанням» Володимира Мономаха, тобто знову-таки з його власним міфом.

Не менш виразний та яскравий образ Мономаха закарбував у своїй «пісні» Ю. Шкрумеляк:

«По незгодах між братами Ти заблис, як зірка ясна:

Бо за тебе Україна Процвітала горда, щасна.

Добрий, чесний ти й розумний,

Справедливо став судити -

Ти сильнішим не дозволив Слабших кривдити й гнобити.

Міцно владою держав ти Пребагату Україну -

І на ворога водив ти Свою сміливу дружину».

І далі, відзначаючи велику популярність Володимира Мономаха в народі за його ратні заслуги в боротьбі з половцями, поет стверджував:

«Ти князів до згоди кликав,

Як дітей та рідна мати: -

Знайте всі, що тільки згода Може тривко будувати!

Ти на смертному вже ложі Дітям дав свої науки, -

Довго тим наш край держався,

Що створили твої руки!».

Ю. Шкрумеляк акцентував увагу на ролі Володимира Мономаха у припиненні міжусобиць, підкреслював його значні заслуги в розвитку української держави та збереженні її цілісності. Як і О. Олесь, він не тільки ідеалізував Мономаха, але й робив свій внесок у формування українського національного міфу, одним з уособлень котрого поставав київський правитель.

Став Володимир Мономах і героєм історичних романів, що вийшли з-під пера українських авторів. Типовим прикладом радянської романістики про князя, яка, утім, була доволі слабкою, може служити твір П. Загребельного «Первоміст» (1972 р.), сюжет якого відштовхується від повідомлення літопису під 1115 р. про будівництво Володимиром Мономахом мосту через Дніпро. Спираючись на марксистсько-ленінську ідеологію, повною мірою поділяючи її , автор веде мову не стільки про Володимира Мономаха, «мужа велемудрого, з малих років навчаного мовам і премудростям», скільки про безвісних будівничих мосту та їхніх нащадків, які його охороняли – «мостищан». Зовсім інша справа – роман В. Кулаковського, котрий вийшов друком уже в незалежній Україні. Композиційно твір побудовано на спогадах Мономаха про своє життя, коли на схилі років він пише «Повчання дітям». Відтворений тут образ князя – це образ мужнього воїна, справедливого, сильного й мудрого правителя, який у все вникає, усе робить сам. На відміну від інших володарів, «він не про себе думає, а про Русь, а Русь – це й боярин, і смерд, і холоп». Примітно, що велику увагу В. Кулаковський приділив князюванню Володимира Мономаха в Києві. Цей період його життя показано автором як найбільш значущий:

«І Русь зумів знову на ноги поставити, усьому зарубіжжю нагадати, що вона й сьогодні могутня й сильна, усіх князів змусив слухатися, половців геть від рубежів відігнав, отже – дав рідному людові змогу спокійно господарювати».

Молодим рокам князя один зі своїх історичних романів присвятив О. Чувардинський, у чиєму трактуванні Володимир – філософ і богослов, «юний лицар» і захисник інтересів «трудового люду». Уже в перших своїх походах він виявив себе талановитим і хоробрим полководцем, видатним дипломатом, який набув авторитету та заслужив повагу в багатьох європейських країнах. «Його, – писав О. Чувардинський, – любили за простий і скромний одяг, щедрість до убогих, суворість до пройдисвітів та ледарів». Серед сучасників «йому не було рівних щодо миролюбності, смиренності, зібраності, палкого бажання благочестивих намірів до Господа, до людей». Мономах «ні з ким не бажав мати суперечок, а тим більше міжусобних війн. І своїх сусідів зробив своїми друзями не мечем, а дарованою Богом мудрістю та розумом». На останніх сторінках роману Володимир постає захисником західних рубежів Русі від «зазіхань» Польщі та Чехії. У такому зображенні юного князя можна розгледіти уявлення автора про ідеал сучасного йому українського лідера й поряд із творами інших українських літераторів, які присвятили Володимирові Мономаху свої праці, чергову спробу «привласнення» образу славетного давньоруського князя, його українізацію – перетворення на фіґуру колективної самоідентифікації.

Прагнення затвердити Володимира Мономаха в такій якості можна простежити й на прикладі монументального мистецтва – пам’ятників князеві, установлених у м. Прилуки та с. Любеч (обидва – Чернігівська обл.). Перший із них – це чотириметровий монумент засновникові міста (з Володимиром Мономахом пов’язано першу згадку про Прилуки ). Його встановлено у центральному парку, на території якого збереглися залишки валів старовинної фортеці. Характерно, що Володимира тут представлено не в образі полководця або державника, як, наприклад, на відомому пам’ятнику «Тисячоліття Росії» в Новгороді, а як письменника, діяча культури. Він сидить зі своїм «Повчанням» на колінах та з пером у піднятій угору руці. Без головного убору, одягнений у просту довгу сорочку та радше схожий на мо- наха-літописця, аніж на князя. Що ж до монумента в Любечі, то його присвячено не самому Володимирові Мономаху, а 900-річчю з’їзду князів 1097 р., організатором котрого він уважається. Пам’ятник являє собою, за словами його авторів, скульптурно-архітектурну композицію, «в основу якої покладено фіґуру літописця на мармуровому постаменті. [... ] Шість горельєфних бронзових княжих портретів, поруч один з одним, об’єднують композицію вздовж периметра, підкреслюючи тим самим мету зібрання. За основу взято життєписи князів: походження, вік, учинки Давида та Олега Свято- славичів, Василька Ростиславича й Давида Ігоревича; а також портретні описи Володимира Мономаха та Святополка Ізяславича, які наводить В. М. Татищев».

Цей монумент відкрито на Замковій горі, де стояв дитинець чернігівських князів ХІ-ХІІ ст. Тут, за припущенням дослідників, у 1097 р. і відбувся князівський з’їзд. Так само, як і пам’ятник у Прилуках, меморіал цілком може бути віднесеним до місць національної пам’яті.

Однак знаменням останніх десятиліть стало не тільки відкриття історичних монументів, які демонструють ставлення до далекого минулого та його героїв, у нашому випадку – Володимира Мономаха, а й поява чималої кількості фальсифікатів, породжених прагненням «поліпшити» це минуле. Серед підробок, що нас цікавлять, покликаних, окрім іншого, вочевидь заповнити вкрай убогі збережені речові джерела, що співвідносяться з Володимиром Мономахом  – невелика кам’яна іконка із зазначенням його християнського імені на зворотному боці («Господи, поможи рабу своєму Василію»), нібито знайдена в археологічних шарах Канівського Придніпров’я ще в 1930-х рр.  

Утім, сучасна меморіальна культура Володимира Мономаха знайшла вираження й у ряді інших, більш традиційних, якщо можна так висловитися, формах. Його мозаїчне зображення серед інших київських князів прикрашає одне зі склепінь станції Київського метрополітену Золоті Ворота. На виконаному у візантійському стилі поясному портреті Володимира Мономаха представлено чоловіком середніх років із невеликою русою бородою й коротким кучерявим русявим волоссям, непокритою головою та «шапкою Мономаха» в руках. У 2002 р. Національний банк України випустив в обіг пам’ятну срібну монету з портретом князя , а 2003 і 2013 рр. вийшли присвячені Володимирові та 900-річчю його «Статуту» поштові блоки. Більше того, в ознаменування 900-річчя сходження на київський великокнязівський стіл щоденна всеукраїнська газета «День» оголосила 2013-й роком Мономаха. Пояснюючи, чому вибір припав саме на нього, автор «Дня», історик і політолог О. Палій, навів близько півтора десятка арґументів, що видають усе те ж прагнення привласнення образу давньоруського князя, його вбудування до української історичної міфології.

Однак значення пам’яті Володимира Мономаха у сучасній Україні не слід перебільшувати. Рішення згаданої столичної газети було доволі легковажним, як, власне, і публікації в ній із цього приводу. Державної ж політики пам’яті щодо Мономаха як такої не простежується. Згадаймо телевізійний конкурс «Великі українці», котрий проводився в 2007-2008 рр. 75 За його результатами, Володимир Мономах увійшов тільки до списку зі 100 діячів, зайнявши в ньому 58-ме місце (що, зауважимо, усе-таки вище, ніж в аналогічному конкурсі, реалізованому в Росії, де він згадувався лише у вихідному переліку з 500 імен, підготовленому Інститутом російської історії РАН). У цьому ж зв’язку можна згадати про низьке «котирування» Володимира Мономаха в українському образотворчому мистецтві, а також відсутність пам’ятника йому в Києві, який знає тільки одного Володимира – рівноапостольного хрестителя Русі76.

Отже, Володимир Мономах виявляється лише елементом у багатогранній мозаїці української історичної пам’яті, поряд з яким існує безліч інших постатей, що служать точками кристалізації колективної пам’яті. За своїм значенням серед давньоруських князів він поступається не тільки Володимирові Святому, але й, як показав згаданий вище телевізійний конкурс, Ярославові Мудрому, котрий переміг у ньому, та, звичайно ж, Данилові Галицькому, що, на думку М. Костомарова, заклав традицію західної орієнтації України77.

Таким чином, незважаючи на окремі спроби відродження в Україні міфу про Володимира Мономаха, образ цього князя, що його було монополізовано свого часу московськими книжниками та який посів видатне місце в російській історичній пам’яті, так і не потрапив до розряду найбільш значущих українських національних героїв.

Див. : «Великі українці» [Електронний ресурс]: /Великі_українці. Оцінку результатів конкурсу див. : Грицак Я. Великі українці // Його ж. Життя, смерть та інші неприємності. – С. 79-87.

Петрук В. Два Володимира [Електронний ресурс]: http: //unicyb. kiev. ua/~petruk/Dva% 20 Volodymyry. htm

Більше того, М. Костомаров славив галицького володаря як історичного попередника незалежності України (див. : Костомаров Н. И. Князь Данило Романович Галицкий // Его же. Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей: В 3 т. – Т. 1. – Ростов-на-Дону, 1995. – С. 147- 148; Шенк Ф. Б. Александр Невский в русской культурной памяти. – С. 221, 262). Такий погляд на цього князя – доволі поширений в українській суспільно-історичній думці.