Вибopчa cиcтeмa нa вибopax нapoдниx дeпутaтiв України

Проаналізувавши всі типи виборчих систем і їх уплив на волевиявлення народу, можемо констатувати, що всі вони мають свої особливі як переваги, так і недоліки. Також узагальнено, що, наприклад, одна й та сама виборча система може виявлятися по-різному в тих чи інших країнах.

Як юридичний інститут, вибори передбачають такі етапи, як підготовка виборів (від пропозиції кандидатур до висування кандидатів), передвиборча агітація (власне, передвиборча боротьба), фінансування виборчих кампаній, визначення умов успішного проведення виборів; безпосередньо процедура голосування, підбиття підсумків виборів і, нарешті, схвалення результатів виборів тими, кого обрали.

Головна проблема, на нашу думку, – це недостатня представленість за результатами виборів за виборчими списками кандидатів від регіонів України. Тобто, майже всі 225 депутатів Верховної Ради України, обрані на пропорційній основі (за виборчими списками), є представниками столичної партійної еліти.

Наявна в Україні (мажоритарно-пропорційна) виборча система поклала початок політичної структуризації органів державної влади й місцевого самоврядування. Однак цей процесне досяг бажаного результату, а, навпаки, загострив конфлікти як у самому парламенті між різними політичними угрупованнями, так і між виконавчою та законодавчою владою.

Отже, виникла потреба подальшого законодавчого вдосконалення цього процесу, що має виявлятися в таких моментах:

• перехід на пропорційну основу;
• подальше підвищення рівня виборчого бар’єру;
• збільшення його розміру для партійних блоків;
• уніфікація виборчих моделей на всіх рівнях формування влади (глави держави, парламенту й місцевих органів самоврядування) ;
• узгодження виборчого законодавства із законами про партії, Кабінет Міністрів, регламент Верховної Ради, яке закріпило б статус правлячих та опозиційних сил, межі їхньої партійної відповідальності перед суспільством.

Аналіз наявних виборчих систем переконливо доводить, що жодна з них не є ідеальною. А тому можна вести мову лише про ті чи інші переваги однієї із трьох виборчих систем. Головним тут, на мою думку, є суперечність між об’єктивними потребами суспільства й корпоративними інтересами політичних сил, які більшою чи меншою мірою згадуються водночас з інтересами суспільного розвитку, політичної стабільності, зміцненням засад демократії в країні.

Європейська практика свідчить, що за умов невиконання політичною партією взятих на себе зобов’язань вона втрачає мандат довіри на наступних виборах, опиняючись або в парламентській опозиції, або поза межами парламенту.

Вітчизняний досвід продемонстрував, що подібний механізм відповідальності в Україні не спрацьовує. Найкращий цьому доказ – виникнення нових, скасування старих, перейменування вже наявних політичних партій не впливає на зміну еліт, які постійно поновлюють, хоч і з певними кількісними варіюваннями, свої представницькі мандати й тим самим поновлюють перебування при владі. Це пояснюється ліберальним характером Закону України «Про політичні партії в Україні», з одного боку, а також відсутністю механізмів контролю за цим процесом – з іншого [8, с. 6].

Вдночас необхідно розглядати питання про вдосконалення виборчого законодавства з метою унеможливлення використання наявних у ньому недоліків і прогалин окремими зацікавленими політичними силами у своїх інтересах. При цьому видається доцільним урахувати багаторічні напрацювання в цій галузі права країн-членів Європейського Союзу, що також має важливе наукове та практичне значення з огляду на євроінтеграційні процеси в Україні [9, с. 6].

Однак утілення позитивного міжнародного досвіду державотворення має відбуватися через призму власних здобутків і помилок із урахуванням потреб та особливостей, притаманних саме нашому суспільству.

Також хочемо зауважити, що на сьогодні в Україні партії та політичні блоки не розрізняються як суб’єкти виборчого процесу. Це зумовлює об’єднання партій лише для участі у виборчій кампанії, що фактично є обманом виборців, а окрім того, гальмує становлення дієвих політичних партій і тим паче не сприяє подоланню дрібнопартійності.

Разом із удосконаленням окремих законодавчих норм щодо виборів до Верховної Ради особлива увага має приділятися пришвидшенню кодифікації всього виборчого законодавства України.

Українцям складно зорієнтуватись і зробити вибір через велику кількість політичних блоків і партій. Розмірковуючи над тим, за кого голосувати, виборці орієнтуються на те, наскільки привабливою виглядає в їхніх очах партія та її лідер, мимоволі абстрагуючись від по-справжньому важливих для них проблем. Виборець практично позбавлений доступу до інформації про кандидатів у депутати, достатньої для здійснення усвідомленого вибору.

Виборець має право знати той обсяг інформації про кандидата, що й держава, тобто прізвище, ім’я по батькові, число, місяць, рік і місце народження, громадянство, відомості про освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (серед іншого й на виборних посадах), партійність, склад сім’ї, місце мешкання із зазначенням часу проживання в Україні, відомості про наявність чи відсутність судимості, зміст декларації про майно та доходи кандидата в народні депутати. Тому такі положення Закону «Про вибори народних депутатів України» варто розширити відповідно до цих потреб, а сам обов’язок інформувати про своїх представників – покласти на партії.

На жаль, в Україні на законодавчому рівні не вирішено належним чином проблему забезпечення демократизації виборчого процесу під впливом зМі. Можна пояснити цей стан таким:

• по-перше, нерівними можливостями різних політичних сил щодо доступу до ЗМІ;
• по-друге, закріпленням сфери впливу певних політичних сил за окремими каналами телебачення;
• по-третє, відсутністю вітчизняних потужних незалежних, а отже, і незаангажованих ЗМІ, що унеможливлює забезпечення та справедливе висвітлення виборчого процесу і проведення його на високому організаційному рівні.