Зародження і розвиток туристсько-екскурсійної справи в Галичині у ХІХ – першій половині ХХ ст.

Автор наводить цікаві факти й епізоди з історії, розповіді й легенди, записані з уст мешканців, описує будівлі, зокрема курні хати, церкви, а також звичаї, забобони селян тощо. Читача приваблюють і чудові пейзажні замальовки чарівних куточків галицької землі, гір, річок, водоспадів. З описів почерпуємо інформацію про лікувальні властивості і потужність санаторіїв Любіня і Трускавця. Згодом ця інформація стала в пригоді і самому І. Гавришкевичу. У 1901 році трускавецькі води поставили його на ноги в буквальному розумінні, оскільки він не міг уже пересуватися без допомоги милиць.

Як видно з подорожних нотаток, його маршрути були спрямовані на ознайомлення з природою, пам‘ятками рідної землі. І це стає зрозуміло, якщо виходити із захоплень І. Гавришкевича ботанікою не лише для насолоди від зустрічей із флорою, а й з науковою метою. Ще 1852 р. у календарі ‘‘Перемишлянин‘‘ він опублікував ‘‘Початок до уложення термінології ботаніческой руской‘‘, в якому подав понад 240 назв рослин. Це, посуті, перший український термінологічний словник із ботаніки.

У мандрівничій практиці І. Гавришкевича важливе місце займали і кількаденні походи. Один з них, триденний перехід по околицях Львова, він здійснив зі своїм товаришем П. Леонтовичем. Варто зауважити, що І. Гавришкевич практикував і зарубіжні походи. У 1876 році він разом з І. Добрянським мандрував по Швейцарії.

Цікаві матеріали про життя і діяльність І. Гавришкевича (листи, фото, вирізки з газет, журналів) зберігаються у фонді І. О. Левицького (ф. 167, ЛНБ) в рукописному відділі наукової бібліотеки ім. В. Стефаника у Львові.

Публікації попередніх мандрівників були своєрідним відгуком на відозву дослідника регіональної історії В. Площанського “Воззвание к благополезному подвигу (относительно собиранія матеріалов по історіі, етнографіи и статистике Червоной Руси”, опублікованій у газеті “Слово” (1861, № 87). Він перший почав широку акцію історичного опису галицьких міст і сіл, в 1860-1880 рр. опублікував понад сто краєзнавчих нарисів.

Пристрасним мандрівником був також О. Партицький, який багато подорожував по Галичині. Зокрема, влітку 1865 р. він разом з 3. Пославським, Д. Танячкевичем, І. Мандичевським, Ю. Целевичем, Н. Вахнянином взяв участь у тижневій мандрівці по Галичині. Зібрані ним краєзнавчі матеріали знайшли застосування в краєзнавчо-етнографічних, археологічних, лінгвістичних, географічних дослідженнях. Про мандрівки О. Партицького свідчить ряд його публікацій на краєзнавчо-туристичну тематику, а саме: етнографічний опис “З життя волинського люду за Бойлем Т. Стецьким”, серія науково – популярних статей: “Образи Руси Галицькой”, рукописи “Подорожньо-етнографічні записки”, нариси “Образ Поділля”, “Руїни стародавніх замків на Поділлі”, замальовка “Камінь святого Петра”, “Крихівський монастир”, “Страдецька печера”, “Могила Остапова”, “Жерло Парашка”. Подорожі по Галичині, що були здійснені українськими мандрівниками О. Партицький описував в своєму часописі “Газета шкільна”. Крім того, він розробив ряд маршрутів по Галичині, зокрема по околицях Львова: Рясна Руська – Домажир – Страдч – Шкло – Верещиця – Крехівський монастир – Глинсько – Завадів. У 1878 р. О. Партицький звернувся до краян з пропозицією про те, що потрібно розширювати місця для відпочинку, розробляти та прокладати нові маршрути, посилено вивчати рідний край, як це робиться в країнах Європи.

Великий внесок у розвиток краєзнавства зробили А. Петрушевич та професор І. Шараневич, які не тільки досліджували, але й організовували цілу низку краєзнавчих історико-археологічних виставок, які перетворилися у перші українські музеї у Львові – 1870 р., у Народному домі (1873 р.) та Ставропігійському інституті (1875 р.). Доречно констатувати той факт, що І. Шараневич у 1882 р. за допомогою комісії охорони пам'яток старовини почав розкопки Галича.

У культурно-освітньому розвитку населення Галичини 60-70-тих рр. ХІХ ст. були об‘єктивно негативні моменти, зокрема низький рівень розвитку промисловості, сільського господарства, це погано впливало на стан українців Галичини. Крім того, становище ускладнювалось ще й тим, що всі службові посади в державних органах знаходилися в руках поляків, які використовували своє службове становище для переслідування і пригноблення українців.

Як засвідчують статистичні дані, наслідком такої політики уряду було те, що українська етнографічна частина Галичини наприкінці 70-их років XIX ст. була не тільки однією з найвідсталіших провінцій Австро – Угорщини у промисловому та сільськогосподарському, але й культурно-освітньому розвитку. Наприклад, у Чехії неписьменність становила 17, 7%, Моравії – 19, 2%, а в Галичині – 63, 8%.

Низький культурно-освітній рівень та недостатня кількість національних виховних інституцій проявлялися у моральній поведінці української молоді. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ Австрії, саме серед українців Галичини щорічно фіксовувалось понад 20% всіх злочинів, які були в державі. Найпоширенішим було пияцтво – 90%, бродяжництво – 86%, проституція – 83%, навмисні тілесні пошкодження – 74%, посягання на честь і гідність людини – 68%, нанесення тілесних пошкоджень при бійках – 56%, нищення чужого добра – 50% тощо.

Для підняття культурно-освітнього рівня у 80-х рр. XIX ст. почали проводитись етнографічні виставки для українського населення Галичини. Перша виставка була відкрита у Станіславі у 1880 р. на якій було