Інвестиції і збереження

Із часів зародження капіталізму практично завжди існували різні форми державного захисту національних інтересів у боротьбі на світових ринках. У ХV-ХVІІІ ст., коли однією з основних економічних теорій виступав меркантилізм, держава всіляко стимулювала експорт і стримувала імпорт товарів, тобто притримувалась жорсткого протекціонізму (захисту) власної промисловості шляхом введення високих митних тарифів, державної монополії на торгівлю певними видами товарів.

Але протекціонізм неминуче веде до скорочення зовнішньої торгівлі, до самоізоляції. Тому в період промислового перевороту країни поступово переходять до політики вільної торгівлі (фритредерства). Основою такої господарської політики стала теорія порівняльних витрат Д. Рікардо. Саме Великобританія змогла на цих позиціях завоювати нові ринки і вийти на передові позиції у світовій економіці. Пізніше й інші країни поступово перейшли на позиції фритредерства. Лібералізація зовнішньої торгівлі є більш вигідною як для кожної із країн, так і для всього світового співтовариства.

Однак нестійкість у світовій торгівлі, світові економічні кризи заставляють країни в ХХ столітті знову відроджувати політику торгового протекціонізму, що означає відхід від лібералізації на світовому ринку і приводить до порушення усталених торгових відносин.

Сучасний протекціонізм, так само, як і класичний, означає прагнення держав забезпечити найкращі умови для виробників своїх країн на внутрішньому ринку і захистити їх від конкуренції імпортерів. Протекціонізм як теоретична концепція і різновидність зовнішньоторгової політики заснований на доказах про існування збитків суспільного добробуту в результаті відкриття ринків і розвитку вільної торгівлі. Слід відмітити, що докази на захист стратегії протекціонізму частіше всього виявляються доказами на захист вітчизняних виробників, а не суспільства в цілому.

Розглянемо найбільш відомі (але далеко не всі) аргументи прихильників протекціонізму і приведемо контраргументи.

Протекціонізм збільшує внутрішню зайнятість. Лозунг «Спасайте робочі місця!», який використовується на захист митних тарифів, стає все більш модним у міру того, як економіка наближається до спаду. Але така політика має серйозні дефекти.

Збільшення імпорту призводить до скорочення деякої кількості робочих місць, але в той же час створюються нові робочі місця (наприклад, торгівля імпортними товарами).

Всі країни не можуть одночасно добитись успіху при введенні імпортних обмежень. Експорт однієї країни є імпортом для другої. Введення тарифів і імпортних квот із метою досягнення повної зайнятості у країні називається політикою «розорення сусіда». З її допомогою внутрішні проблеми країни вирішуються за рахунок розорення торгових партнерів.

Країни, які постраждали від тарифів і квот, цілком імовірно, організують дії у відповідь, викликаючи нове підвищення торгових бар'єрів, що кінець кінцем призведе до того, що всім країнам стане гірше. Така політика сприяє скороченню міжнародної торгівлі й появі тенденції до зниження рівня доходів і зайнятості у всіх країнах.

І останнє. У довгостроковому періоді перевищення експорту над імпортом в якості засобу стимулювання внутрішньої зайнятості приречено на невдачу. Для того щоб експортувати, країна повинна імпортувати. Наприклад, через американський імпорт іноземні держави заробляють долари, на які вони купують товари американського експорту.

Захист нових (молодих) галузей. Такий захист скорочує існування неправильного розміщення світових ресурсів, яке історично сформувалось із-за відмінностей у рівнях економічного розвитку різних країн.

Хоча така позиція логічно правильна, необхідно зробити наступні застереження. По-перше, подібні аргументи не мають відношення до індустріально розвинутих країн. По-друге, складно визначити ті конкретні галузі, які під захистом тарифу зможуть розвинутись настільки, щоб стати конкурентоспроможними на світовому ринку. Такий захист не гарантує кінцевого успіху. Достатньо згадати, що українські автомобілебудівні підприємства під захистом імпортного тарифу не стали більш конкурентоспроможними на світовому ринку. Наслідками реалізації подібних заходів можуть бути тільки зростання контрабанди і корупція в органах митного контролю. По-третє, існують інші методи стимулювання вітчизняного виробництва, наприклад надання субсидій виробникам. На відміну від тарифів вони не чинять прямого негативного впливу на ринкові ціни товарів і на обсяг внутрішнього споживання. Недолік субсидій полягає в тому, що вони не поповнюють державний бюджет, так як тарифи, а навпаки, вимагають додаткових витрат державного бюджету.

Імпорт більш дешевих товарів свідчить про те, що іноземні країни використовують відносно дешеву працю своїх робітників і розорюють тим самим вітчизняних виробників. Наприклад, низька заробітна плата китайських робітників, зайнятих у текстильній промисловості, в порівнянні з американськими є причиною низьких цін на експортовані в США текстильні товари і підриває аналогічну галузь американської економіки. Американські виробники в галузі, які конкурують з імпортом, несуть збитки, робочі місця скорочуються. Низька заробітна плата українських робітників є причиною непоодиноких звинувачень вітчизняного бізнесу в нечесній конкуренції у міжнародній торгівлі.

Конкурентом може бути і дешева іноземна праця. Це не підступи іноземців, а наслідок відносних переваг. Якщо ввести протекціоніські заходи, то ми повинні визнати, що відмовляємося від переваг спеціалізації і міжнародного поділу праці. Звичайно, у такому випадку певна частка вітчизняної праці може використовуватись у виробництві товарів, які, згідно з теорією порівняльних переваг, повинні були б вироблятися за кордоном. Погляди прихильників вільної торгівлі зводяться до наступного твердження: якщо вітчизняна галузь втратила порівняльні переваги, то вона повинна бути згорнута.

Тариф – важливе джерело доходів державного бюджету. Як правило, цей аргумент висувається представниками слаборозвинутих країн і країн із перехідною економікою. Дійсно, в Україні доходи від митних тарифів у 2006 р. склали більше 10%