Мова як суспільне явище

Багато жаргонізмів і професіоналізмів має інтержаргонний характер. Наприклад, ажур у мовленні бухгалтерів означає ‘на сьогодні’, поза бухгалтерським середовищем – ‘усе гаразд’; пасувати в жаргоні картярів має значення ‘відмовлятися від гри до наступної роздачі карт’, у ширшому вжитку – ‘ухилятися від виконання своїх обов’язків’.

Арго – умовна говірка певної соціальної групи з набором слів, незрозумілих для невтаємничених у справи цієї групи. Якщо жаргон – суспільна забава, мовна гра, підпорядкована бажанню посилити експресію, то арго є засобом спілкування злодіїв, рекетирів, діячів мафіозного світу та інших антисоціальних елементів, що хочуть приховати свої наміри від решти членів суспільства. Це своєрідний мовний код. Колись існували замкнені соціальні групи (лірники, жебраки), для яких арго було знаряддям самозахисту й боротьби з кривдниками. В арго багато іншомовних слів. До створення арго доклали зусиль і бурсаки, внісши в цю “мову” чимало коренів грецьких слів: кимарити – від грец. ‘спати’, крисо – від грец. ‘м’ясо’, тирин – від грец. ‘сир’, мікрий – від грец. ‘малий’, крим – від грец. ‘гріх’.

Тепер арго в повному обсязі не існують. Спілкуються антисоціальні елементи загальнонародною мовою, пересипаною старими арготизмами, та арготизмами новоствореними для відбиття реалій сучасного життя. 

 

Стилістичне використання лексики обмеженого вживання.

 

Діалектизми мають у своєму складі стилістично нейтральні слова із яскравим експресивним забарвленням. У розмовному мовленні вони є засобом вільного, невимушеного спілкування людей – носіїв певного говору. Для відтворення цього типу мовлення діалектизми використовуються в художньому стилі. У науковому й офіційно-діловому стилях діалектна лексика, як правило, не вживається (є окремі випадки термінологізації діалектизмів у сільськогосподарській та ботанічній термінології). Етнографічні діалектизми зустрічаються в науковому стилі, в діалектологічних та етнографічних дослідженнях: “Серед найпомітніших етнографічних матеріалів маємо речі щоденного вжитку, селянський одяг – гунька, куцак, свита, пояси, запаски XIX століття” (журн.).

Діалектна лексика виділяє найдрібніші деталі явищ, предметів, реалій навколишньої дійсності. Це дає широкі можливості в художньому стилі для максимального наближення до дійсності, для опису життя з усіма його подробицями, відтворення місцевого колориту та типізації характерів представників різних суспільних прошарків. Але тут повинна виявитися неабияка авторська майстерність, бо лише за такої умови можна досягти бажаного ефекту: “Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав уже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, в о н о до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки, що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник”(М. Коцюбинський).

З такими самими настановами використовують ці слова й сучасні українські письменники. Місцева лексика в художньому творі виправдана лише тоді, коли вона, по-перше, конче потрібна для кращої, повнішої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, коли вона з контексту зрозуміла широким читацьким колам, тобто нічим не затемнює змісту твору; по-третє, якщо вона вживається з почуттям міри й кількісно не порушує художньо-естетичних рис тексту.

Найбільше діалектизмів використовується в прямій мові. Вживати треба не кожен діалектизм, а тільки той, що сприймається як додатковий штрих у мовному портреті. Наприклад, уникаючи, по можливості, місцевих слів у власному мовленні, О. Кобилянська зберігала їх у діалогах персонажів: “– Що се за лікар? – спитала я в старого, паленіючи з бог зна якої причини. – Новий, – відповів він. – Старий? – питаю. – Ні, противно, молодий. Цілком молодий, гарний чоловік, відай з Градця. Чи не знакомий вам? – Ні... – Він дуже голосний лікар. Він один з тих, що мають ще серце в грудях, не дивляться передусім за грішми і аж потім ставлять людське життя на вагу”.

Уживаються діалектизми й у публіцистичному стилі, але користуватися ними тут треба вміло та обережно. Надуживання може ускладнити сприймання тексту, а це суперечить основному призначенню публіцистики – формувати громадську думку. Здебільшого в газетах наявні діалектизми, яким немає точних відповідників у літературній мові.

Нерідко використання діалектизмів не зумовлене ні стилістичними, ні номінативними настановами, а є наслідком недостатнього розмежування засобів літературної мови та діалектів. Деякі сучасні поети порушують норми літературної мови, особливо акцентуаційні:

Погожі дні зостались міражем – 

Вітри піском усі сліди занéсли, 

Човни також обмануті уже – 

Холодна хвиля не колише весла... 

Настане час,

Якого не спинить:

Прийдé, покличе 

Під відкрите небо. 

(Г. Чубач).

Правильні наголоси: занеслú, прúйде. До того ж вислів під відкрите небо не