Мова як суспільне явище

Використовують у творах із сучасного життя історизми й у стилістичній функції – для надання викладові урочистості, піднесеності; при зображенні подвигів сучасників, небуденних подій у житті народу. Цим ніби перекидається місток між минулим і сьогоденням, підкреслюється нерозривний зв’язок між предками та нащадками:

Я був сліпий – і кінь помстив мені. 

Коли на нього позирнув я вдруге:

Мені він кинув душу в пломені.

І трісли неіснуючі попруги.

Зробив він з мене дикий сизий степ, 

Байдужого жбурнувши літ на триста. 

І мчала по мені крізь марево густе 

Орда іржача, буйна і розхристана.

Я подивився вдруге. Він мене 

Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном. 

Я ждав – він зараз орди прожене 

Нутром блакитним в розпалі шаленім...

А скіфський кінь із мазаної хати

Чумацьким Шляхом зорі прогортає...

Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий,

Про хуторянську долю мого краю?! 

(І. Драч).

У публіцистиці, зокрема в полемічних творах, історизми можуть бути використані для зіставлення фактів сучасності з подіями, що відбувалися в минулому: “Чи не припускаєте Ви, що “историческое самосознанние” водночас раптово заграє в серцях таких же щирих патріотів десь у Римі, Улан-Баторі, Стамбулі, Відні? І візьмуться вони відроджувати велич і могутність своїх держав у межах історичних, відповідно – великої Римської імперії, Золотої Орди, Візантії, Османської Порти, Австро-Угорської монархії?” (газ.).

До цього розряду лексики належать також імена історичних осіб: “Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота – велика сила” (3. Тулуб). Імена історичних осіб часом стають основою розгорнених антитез: “Саме в світовій культурі, де гідно представлена культура Пушкіна, Толстого, Достоєвського, Герцена, Глинки, Брюллова, Пастернака, ми бачимо джерело духовного відродження російського народу. Бо джерело те глибоко демократичне, співзвучне сподіванню кожної чесної людини. Це культура тираноборча, як і культура, явлена світові іменами Шевченка, Лесі Українки, Франка, Грушевського. Ми ніколи не заперечували того, що існують спільні джерела, котрі живили культуру українську та російську, як і того, що український духовний потенціал у таких великих явищах, як Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Микола Гоголь, Микола Костомаров, Володимир Короленко, Володимир Вернадський, спрацював більше на користь Росії” (газ.).

Публіцистичне й художнє мовлення вживають історизми як опорні слова перифраз: нащадки славних запорожців, нащадки Хмельницького, Богуна, Кривоноса, нащадки великого Шевченка (тобто українці). Особливо значний ефект дає така перифраза-прикладка в поетичному жанрі:

Ще гори куряться від снігу,

Сім стріл неначе сім пісень,

І юнака вітає день

Окриленим найменням: Ігор.

Горять скрипки в весільній брамі,

На ній стобарвний прапор дня.

Іду в захопленні й нестямі,

Весни розспіваної князь. 

(Б.-І. Антонич).

Архаїзми в нейтральній функції тепер не вживаються, бо цю функцію виконують нейтральні синоніми сучасної мови. Використовуються архаїзми як стилістичний засіб, тому в офіційно-діловому стилі вони майже повністю відсутні, за винятком окремих термінологізованих слів та словосполучень на взірець глава (уряду). Зрідка можуть бути використані архаїзми в науковому стилі, особливо в літературознавчих та історичних дослідженнях для наближення розповіді до описуваної епохи, для створення колориту доби: “Вдовольнивши всі претензії запорожців, Мазепа почав збирати відомості про наміри бусурманів, для чого віддав наказ по своїх полках, аби охочі польові козаки дбали про здобування татарських язиків” (Д. Яворницький); “Один із вічних образів світової літератури – це образ Каїна, що зажив не меншої популярності, ніж Дон-Жуан чи Фауст. Біблійна новела про братів Каїна та Авеля знайшла алегоричні тлумачення в “отців церкви” – Амвросія (близько 340-397 рр.), Августина Блаженного та Іоанна Златоустого (між 344 і 354-407 рр.). Останній богослов ототожнював, наприклад, Авеля з Ісусом Христом, бо, будучи пастирем овець, він приносить у жертву Богові агнця і зазнає смерті від руки свого брата” (С. Ґальченко).

Найбільш поширений цей вид лексики в художньому та публіцистичному стилях. Архаїзми належать, як правило, до піднесених, патетичних слів, їх інколи навіть важко вирізнити з-поміж інших урочистих компонентів лексичного складу. Це старослов’янські, давньоруські, староукраїнські елементи в сучасній українській мові. 3 цього приводу академік Л. Булаховський зауважував: “Емоція урочистості легко забезпечується добором синонімічних слів старослов’янського походження, навіть тих, у яких ми не змогли б з точки зору сучасної мови помітити ознаки архаїчності”.

Як і історизми, архаїзми можуть бути засобом створення колориту минулих епох, відтворення тогочасних мовних особливостей:

А люта мати!

Спустила друге бісновате

Своє скаженеє звіря.

Та вже такого сподаря,

Що гради й весі пожирало. 

(Т. Шевченко).

Значний стилістичний ефект досягається поєднанням у текстовому фрагменті архаїчних та сучасних слів. Приміром, у романі Б. Лепкого “Мазепа” героїня твору спочатку звертається до Івана Мазепи як ігуменя монастиря: “Благословення господнє да будет з тобою однині й до скончанія днів твоїх, мій сину”, – відповіла, підносячи голову на склепіння, котре висіло над ними і придавлювало їх, як людей, що були зависокі для нього, а далі як мати: “Спасибі тобі, Іване,