Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

Необхідно зауважити, що виникнення нового стилю мислення стосується культурної свідомості всього людства. Зосередженість на становленні нового типу мислення в європейській філософії не є ознакою сповідування доктрини європоцентристської орієнтації розвитку світової культури. Навпаки, автор, приєднуючись до думок багатьох дослідників, вважає, що європоцентризм щоразу більше набирав забарвлення американізму, в якому, начебто, покликані були розчинитися культури інших регіонів. За браком рівноправного діалогу культур складаються передумови для виникнення небезпеки “антропологічної катастрофи” (Б. Кримський), і тому філософська та художня компаративістика, – порівняльно-історичне дослідження культур різних регіонів світу, – належить до числа найбільш інтенсивно розроблюваних напрямів сучасної культурології. В цьому сенсі пропонована методологічна схема “Передмодерн – Модерн – Постмодерн”, яка символізує багатовіковий процес становлення європейської духовності з моменту її зародження і до теперішнього рубежу тисячоліть, використовується як своєрідна “концептуальна оболонка”, що дає змогу осягнути сучасну ситуацію як транскультурний феномен у всесвітньо-історичному контексті.

Духовна ситуація Передмодерну сприймається як вічна. Вона охоплює час, коли людина відчула свій світ як неминущий, як такий, яким він існує між золотим віком і кінцем світу; фундаментальний світогляд Передмодерну – теоцентризм. Людина Передмодерну – створіння Бога. Тому для носія передмодерністської свідомості авторитет – це основа будь-якого людського життя. Духовна ситуація Модерну розпочинається із грандіозної революції Коперніка-Декарта і завершується початком кризи раціональності, загибеллю недоцільної віри в науку, тобто процесом, коли Новочасний тип мислення ставиться під сумнів. Звертаючись до безпосередньої дійсності речей, Модерн прагне побачити все на власні очі, пізнати власним розумом і набути критично обгрунтованого судження. Утворюється притаманне Модерну самоусвідомлення особистості: індивід стає цікавим самому собі, перетворюючись на предмет самоспостереження, психологічного аналізу, критичної філософської рефлексії, тобто є “суб’єктом”. Під впливом трансформацій, які відбуваються, у людини Модерну виникає два глибинних відчуття. Перше – свободи особистої діяльності, творчості; друге – втрата об’єктивної точки опору, коли у людини немає більш ані свого символічного місця, ані безпосереднього надійного захисту, а потреба людини в сенсі життя не знаходить переконливого задоволення у світі. Отже, два значення поняття “сучасності” відповідає двом різним субстратам або суб’єктам сучасності: перше- відповідає сучасності, як “відповідаючому вимогам часу”, а друге – модерну як такому, тобто модернізму. Доцільно зауважити, що терміни “модернізм” і “авангард” часто використовуються у якості синонімічних. І це коректно, коли ми кажемо про найзагальнішу інтенцію як першого, так і останнього, про їх акцентування, фетишизацію нового, а отже індивідуального, унікального, дивного і т. д. Модернізм і авангард співпадають у своєму логічному початку, в момент народження. У своїй історії вони чим далі, тим більше розрізняються. Модернізм – те, що охоплюється історичними межами модернізму; авангард – найостанніше, нове в модернізмі, душа мистецтва, його рушій. Модернізм як культурно-історична епоха містить у собі не лише авангардистську тенденцію, не лише “авангард сьогодні”, але й “авангард учора” (звідси й загальноуживані вирази на кшталт “класичний авангард”, “авангард 10-х років” тощо). Авангард як явище інакшої, аніж модернізм, природи – поза модернізмом, але авангард як історичний, приналежний модерністській добі феномен повністю належить їй і нею обмежується.

Ю. Габермас найвиразніше представляє один з авторитетних в західній філософії поглядів на модерність, яка закорінена в гуманістичних ідеалах Просвітництва, і, відповідно до традицій німецької культури, прагне їх зберегти, вписавши в сучасний філософський дискурс у новому вигляді (інтегрувавши їх у теорію “комунікативної раціональності”). За Габермасом, культура, саме завдяки своїй раціональній сутності, є певною інституціалізованою формою комунікативної практики. Раціональна комунікативність спирається також на приватну сферу людського життя і виявляє себе в постійному оновленні форм “суспільності”. В такий спосіб підтримується універсальність свободи усіх співгромадян. Іншу концепцію модерну розгортають французькі філософи-постструктуралісти – Ж. -Ф. Ліотар, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж. Бодрійяр, – які пов’язують модерність не з раціоналізмом Просвітництва, а із виявленням і зняттям тих репресій щодо індивідуальної свідомості, мови, мислення, які закорінені в раціоналістській, просвітницькій методології. Руйнування просвітницького раціоналізму вони розглядають передусім у зв’язку з мовною революцією, оскільки саме в мові і закріплюється, і виявляється претензія на універсальність, тотальність значень, сформульованих суб’єктом свідомості, який стверджує себе. Серед існуючих, виокремлених у сучасній науковій літературі двох основних підходів у дослідженні Модерну і Постмодерну, саме цей останній стане об’єктом нашого теоретичного дослідження.

Перший підхід склався у німецько-австрійській культурі, де феномен Модерну і Постмодерну аналізується у філософському, історичному і соціологічному планах. Тоді як французька, а згодом, і американська традиція тяжіє до формально-структурного аналізу даних феноменів. Обидві теорії, які найвиразніше характеризують сучасну дискусію навколо Модерну і Постмодерну,