У лексичній робітні Олеся Гончара

Для нього, як і для всіх свідомих свого покликання письменників, виразність художнього слова повинна набувати ознак своєрідної неповторності.

Загальний список інновацій у творі свідчить про їхню формально-структурну, внутрішньо-семантичну різноплановість, про їхнє моделювання на зразок нормативних одиниць усіх рівнів мови, тому вони потребують детальної класифікації й стилістичної оцінки.

Індивідуально-авторські утворення Олеся Гончара є різнорідними щодо частиномовної належності. З-поміж них вирізняється численна група тих, що репрезентують частиномовне значення предметності, яку в мовознавчій традиції розуміють як узагальнену назву субстанціальних об’єктів, що є реальними предметами або сприймаються як такі в нашій свідомості, яка найлегше розрізняє саме ці матерії і чітко окреслює їх межі.

У процесі лінгвалізації дійсності матеріальні об’єкти, що репрезентують предметність, позначаються вербальними знаками, за якими закріпився граматичний статус іменників. Останні характеризуються тим, що мають найбільший поняттєвий обсяг. Не викликає і не викликало заперечення те, що іменник – „найномінативніша частина мови” і „її номінативність має найбільш безпосередній характер”. Отож номінативні поля, які в комунікативному процесі забезпечують можливість мислити предметно й інтерпретувати предметну частину мовної картини світу, постійно відкриті для поповнення та оновлення, зокрема й за рахунок індивідуально-авторських утворень. Їх можна диференціювати як новотвори на означення: а) конкретних / абстрактних понять; б) живих / неживих предметів; в) осіб / не-осіб; г) предметів природного / штучного походження тощо.

Зауважимо, Олесь Гончар досить уміло продукує іменники на позначення назв осіб, так звані персоніми. При цьому використовуються найрізноманітніші словотвірні ресурси, здебільшого суфікси. За зразком узуальних, загальне значення яких можна витлумачити через сему „недорослість” („назва маленької істоти”), спродуковано ряд слів, що характеризуються граматичним значенням середнього роду, у називному відмінку однини мають закінчення -а, а при відмінюванні з’являється формальний показник – суфікс -ат: Наприклад: Вчора одне з ремісничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик і давай до дівчат в’язнути; Студент-металург уже, а й зараз ще має звичку бовтатись у сазі, полохати в осоці карасів, і щоразу асистентами при ньому всі оті баглайчата, ткаченята, шпаченята, вся ота замурзана зачіплянська гвардія, що віддана студентові безоглядно; Той Ганс-постоялець фотографію своїх кіндерчат щодня жінкам показує, шукаючи співчуття, а голодні обморожені італійці теж скаржаться на долю, старцюють по хатах, на собор моляться...

В індивідуально-авторському словотворенні для номінації назв осіб спостерігається використання таких суфіксів, як-от: -ач (Сьогодні розжене тих бринькачів, а завтра вони знов тут, знов бренькають, регочуть під вікнами, ніби навмисне випробовуючи Іванів терпець та оту його „дикість”, коли від найменшого доторку чоловік уже завівся, уже спалахнув, як порох), -ець (Цікавець посопів. − Це ми теж уміємо... Так звідти, кажеш? Гармонійна особа? А паспорт у тебе є?), -як (Бути каталем не кожному випадало, тільки перші кремезняки туди потрапляли; Метушняк. Порожній діяч), -тель (Справу в суді на руйнителів заведи!), -ник (І хоч зачіплянських нікого й близько не було, не було й духу того дошкульника Баглаєнка…), -альник (Не розумію, звідки беруться на світі невдоволені? Нарікальники?), -ій (Не може ж так буть, щоб лакизи та казенники, крутії та трусії? Бо ж найгірше з усього, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!) тощо. Причому похідні утворення продукуються на досить строкатій у частиномовному плані дериваційній базі. Так, скажімо, іменник цікавець утворено від основи непохідного прикметника (цікав+ець ← цікавий), в інших ситуаціях, наприклад, ненаситець, непоштивець і т. ін., такий формант додається до формально ускладненої твірної основи (Професор, а всі степи пішки обходив, скажені дніпровські пороги і найстрашніший із них − Ненаситець − щороку долає з лоцманами на „дубах”, руки-ноги поламав на хортицьких скелях, та все тієї козаччини дошукується; Спробуй зауважити цьому непоштивцеві, він одразу ж у відповідь: „А хіба я не маю права? ”; Бригадир реставраторів, щуплявий підтоптанець у береті, умовляв селищан підписати йому якогось акта, виправдальним тоном пояснював на майдані, чого роботи було тоді заморожено; Тільки якийсь бакай на дорозі, якийсь тугoголовець у директорськім кабінеті − одразу й носа вішати?). Подекуди суфікси додаються чи то до дієслівних основ (руйнитель ← руйнувати; дошкульник ← дошкуляти; нарікальник ← нарікати), чи то до основ іменника (метушняк ← метушня; трусій ← трус)  (пор. також: … але батько тільки цитьнув, як кошеняті, і знову дав волю своїм громам-блискавицям, вже й сина ліпив до тих плюндрачів із раднаргоспу, хочете, мовляв, ще одним ГЕСом галасу наробити, а плавні та Скарбне хіба вам болять?, де плюндрач ← плюндрувати; Є в нього тут друг, Яровега, теж металіст, барикадник, колись ще в молодості разом ходили в Нардом на проспект лекції Явориицького слухати..., де барикадник ← барикада). Іноді іменниковий суфікс -ник, що використовується для продукування іменників на позначення особи чоловічої статі, супроводжує такий морфологічний спосіб, який кваліфікується як основоскладання: Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізованих зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чорносвитниками, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах, де чорн+о+свит+ник ← чорна свита.

Загалом основоскладання є одним із продуктивних способів словотворення, яким послуговується