Глобальна економіка

Отже, у сучасному світі за умов глобалізації маємо справу із взаємопов’язаними різноспрямованими тенденціями. Розвинені країни Заходу на чолі зі США впевнено випереджають ін держави за загальним обсягом споживання і якістю життя. Паралельно швидкими темпами, значно випереджаючи в цьому відношенні Захід, розвиваються деякі інші країни, переважно Далекого Сходу. При цьому у більшості країн Латинської Америки істотних позитивних зрушень не спостерігаеться, а Тропічна Африка на очах деградує.

Такої ж деградації зазнали впродовж 80-90-х років спочатку СРСР, а потім пострадянські країни, серед яких була і Україна.

Отже, глобалізація сприяє тому, що створюється глобальна по своєму масштабу система взаємозалежності, набирає силу процес, що генерує трансконтинентальні і міжрегіональні потоки; світова економіка не просто стає взаємозалежною, вона інтегрується практично в єдине ціле.

В умовах глобалізації корпоративна консолідація та концентрація розглядається як процес об’єднання капіталу ТНК, транснаціональний характер якої зумовлений її основною формою – процесом транскордонних ЗіП. Теоретичну базу становлять теорії ПІІ, моделі ТНК, теорії монопольної влади, які дають змогу виявити мотиви зовнішньої експансії компаній та національні й внутрішньофірмові конкурентні умови для досягнення ефекту масштабу та синергії від ЗіП. Удосконалена теорія життєвого циклу щодо ЗіП вказує на ефект нерівного обміну, оскільки концентрація виробництва ТНК на основі комплектуючих з низькою доданою вартістю (концентрація “цехів складання”) призводить до послаблення економічного суверенітету й посилення розриву в економічному розвитку країн з новими ринковими економіками. В умовах підвищення глобальної конкуренції консолідація та концентрація капіталу є необхідною передумовою досягнення економії витрат та захисту від ворожих поглинань. Процеси глобальної галузевої консолідації супроводжуються постійним зростанням вартості транскордонних ЗіП. Більш висока активність щодо ЗіП спостерігається в галузях, що знаходяться на початковій стадії та стадії зростання, а більш низька – в галузях, що перебувають на стадіях спеціалізації та рівноваги й альянсів. На етапі постіндустріального розвитку консолідація галузі триває приблизно 20-25 років.

Глобалізація стає безпосереднім фактором підвищення транскордонних ЗіП на останніх двох циклічних хвилях, коли частка ЗіП сягає 60-67% припливу та відпливу ПІІ. Унаслідок глобальних хвиль транскордонного ЗіП

з 1998 р. до 2007 р. у світовій економіці виникла нова тенденція – формування світового ринку корпоративного контролю як результат глобалізації стратегії компаній і використання ними ЗіП з метою доступу на ринки інших країн або посилення власної позиції в певних регіонах світу.

На початку 2010 р. зростання обсягу транскордонних ЗіП відзначило нову хвилю транснаціональної консолідації капіталу – хвилю глобальних мегаугод, особливостями якої є: значна частка транскордонних ЗіП та мегаугод (відповідно, 67% та 45% припливу ПІІ) ; концентрація угод у секторі послуг, особливо фінансових, обробній промисловості; зростання ролі країн, що розвиваються; переважне фінансування угод обміном акцій та з використанням позик; збільшення ЗіП за участю колективних інвестиційних фондів; подальша лібералізація режимів регулювання іноземних інвестицій; зростання регіональних ЗіП на основі двосторонніх інвестиційних договорів; розширення присутності ТНК країн, що розвиваються, у розвинених країнах; збільшення ЗіП за вектором Південь – Південь. У секторальному розрізі переважають транскордонні ЗіП в секторі послуг та обробній промисловості в розвинених країнах, а у країнах, що розвиваються, – у добувній промисловості, що вказує на сировинний характер ЗіП у нових ринкових економіках.

Загалом під глобалізацією світової економіки останні 20 років розуміють значне посилення взаємовпливу та взаємозалежності економік країн, зростання ролі ТНК, посилення міграції капіталу й робочої сили. Однак якщо ще зовсім недавно глобалізація в основному означала, що бізнес розширюється з високорозвинутих країн до тих, що розвиваються, то зараз ці зв’язки йдуть, по-перше, й у зворотному напрямі, по-друге, також між самими країнами, що розвиваються.

Яскраво вираженою тенденцією є зростання кількості компаній із країн, що розвиваються, у рейтингу 500 найбільших фірм світу, який складає журнал „Fortune”. Якщо у 2003 р. їх було тільки 31, то у 2007-му – уже 62, а при збережені цієї тенденції їх кількість досягне 1/3 списку протягом десяти років. Поширеним явищем стало злиття і поглинання компаніями країн, що розвиваються, усталених і добре відомих на ринку компаній та брендів розвинутих країн, причому „сильною стороною” виступають саме компанії колишнього „третього світу”.

Однією зі специфічних рис сучасної глобалізації є те, що споживачі із країн, що розвиваються, стають важливим об’єктом, за який розгортається конкурентна боротьба на світовому ринку. Попит цих споживачів специфічний: вони вимагають товарів за значно нижчими цінами й виготовлених із урахуванням особливостей ринку. Задовольнити цей попит фірми із країн, що розвиваються, мають більше шансів, ніж їх конкуренти з високорозвинутих країн, які зазвичай орієнтуються на покупців „середнього” класу. Величезний обсяг споживчого ринку, який відкривається у країнах, що розвиваються, особливо в Китаї та Індії, змінить розподіл ділової активності світу більше, ніж у свій час це зробили високорозвинуті, але набагато менш населені країни на зразок