Таємниці офіційного некролога Михайла Грушевського

Досить однобоко та вибірково освітлювалась в некролозі політична діяльність М. Грушевського – в залежності від історичного періоду (дорадянського чи радянського), із замовчуваннями й перекрученнями фактів та фактичними помилками. Його дореволюційні політичні погляди назагал були коротко схарактеризовані як ліберальні – і більш нічого не пояснювалось. Що ж до подій «після революції 1917 року», то повідомлялось про входження вченого до «партії українських соціалістів-революціонерів», головування в Центральній Раді, яка, як зазначалось, «прийшла до влади з допомогою німецьких багнетів», а потім у квітні 1918 р. тими ж самими «німецькими багнетами» була розігнана і замінена «відверто реакційним монархістським урядом гетьмана Скоропадського».

Далі в некролозі був карколомний, виділений в окремий абзац, висновок про відхід М. Грушевського «з цього часу» від «активної участі у громадянській війні на Україні, що закінчилась в 1920 р. цілковитою перемогою радянської влади». Читач з даного короткого речення отримував інформацію одразу про кілька речей: а) що в Україні була громадянська війна, б) що перемогу здобула у цій війні радянська влада (хоча з тексту не було зрозуміло, звідки ця влада взялась), в) що Грушевський брав у громадянській війні «активну участь», а от після гетьманського перевороту йшлося вже, ймовірно, про його пасивну участь.

Наступні два абзаци некрологу – абсолютно унікальні, бо починаються одною датою – 1924 роком (в першому з них описується період життя Грушевського до 1924 р. «в еміграції в Празі», а у другому – події власне 1924 р.) та подають не біографічні дані покійного, а низку пропагандистських більшовицьких кліше, у яких історик начебто «переконався». Вони надзвичайно промовисті, тому процитуємо їх повністю. Отже, М. Грушевський «на підставі всього досвіду громадянської війни, цілковитого краху української контрреволюції, а також на підставі ознайомлення з величезною роботою, розгорненою на Україні радянською владою по відновленню виробничих сил і по розвитку української культури, переконався, що тільки радянська влада спроможна забезпечити соціальне і національне визволення українського народу», «що той шлях революції і радянської влади, яким пішли трудящі маси Радянської України, є єдиний шлях до визволення також для трудящих мас Західної України». Завершувався пасаж твердженням про «безвідмовне» визнання Грушевським радянського уряду України у 1924 р., що дозволило ВУЦВК задовольнити клопотання вченого про повернення в Україну для продовження наукової роботи. Отже, два згадані абзаци мусили б довести, що Грушевський повністю став на бік радянської влади, однак попереднє означення вченого саме як буржуазного науковця ставили це під сумнів.

За загальним присмаченням оповідки додатковими, абсолютно неважливими для розуміння значення вченого, відомостями (наприклад, уточнення, що колишня Холмська губернія, де народився Грушевський, «входить тепер до складу Польщі» чи що Львів був головним містом «тодішньої австрійської провінції Галичини, населеної здебільша українцями») та калейдоскопом наведених дат при уважному аналізі проглядає не так біографія М. Грушевського, як обґрунтування радянської схеми історії України кінця 19-го – першої третини 20-го століть (зробимо одразу застереження: схеми зразка 1934-го року). Справді, на підставі некрологу Грушевського і використовуючи винятково згадані у ньому словосполучення-характеристики можна побудувати схему історичного розвитку України. Вона виглядала б приблизно так:

Наприкінці 19-го – на початку 20-го століть у царській Росії відбувались переслідування буржуазної української інтелігенції, що змушували деяких її представників емігрувати за кордон, зокрема до Галичини, що була австрійською провінцією. Революція 1905 р. дозволила цим представникам повернутись до царської Росії та працювати тут. Після революції 1917 р. в Україні за допомогою імперіалістичних інтервентів, або, дослівно, «німецьких багнетів» під соціалістичною вивіскою прийшла до влади Центральна Рада. Однак німецькі імперіалісти «знайшли для себе зручнішим» розігнати Центральну Раду і замі- нити її на монархічний уряд гетьмана Скоропадського, що мав відверто реакційний характер. Громадянська війна, що почалась «на Україні» після революції 1917 р., закінчилась у 1920 р. перемогою радянської влади над українською контрреволюцією, що зазнала цілковитого краху. Після 1920 р. радянська влада в Україні розгорнула велику роботу по відновленню виробничих сил і по розвитку української культури, забезпечуючи тим самим соціальне і національне визволення українського народу. Цей шлях є взірцевим і для визволення трудящих мас Західної України.

Як бачимо, дана схема демонструвала відверте маніпулювання фактами на користь успіхів радянської влади, мовну еквілібристику та упередженість у висвітленні певних подій. Приміром, були безпідставно (не зрозуміло, просто помилково чи умисне) зведені докупи період утворення Української Центральної Ради у березні 1917 р. та її повернення 1 березня 1918 р. до Києва разом з німецькими військами після першого «пришестя» червоних військ радянської Росії; не було дане означення «українській контрреволюції»,