Політичний дискурс

 

 

 

ВСТУП

Розділ I. Лінгвістичні особливості політичної мови

1.1. Політичний дискурс у сучасній лінгвістиці

1.2. Новоутворення в політичному дискурсі

Висновки до розділу I

Розділ II. Особливості перекладу політичного дискурсу

2.1. Комунікативний аспект перекладу текстів політичного дискурсу

2.2. Прагматичний аспект перекладу текстів політичного дискурсу

Висновки до розділу II

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

 

 

Сьогодні політичний дискурс став знаряддям різних політичних кіл. На його створення витрачаються величезні кошти та зусилля. Політичні тексти соціально обумовлені. Особлива мова, що використається при написанні політичних текстів, вимагає постійного вивчення й опису для того, щоб виробити своєрідну модель політичного тексту, якусь константу. Мова політичних текстів, мова мовних актів – одна з «сходинок» для вивчення комунікативних політичних технологій. Все це й пояснює наше звертання до політичного дискурсу.

Політичний текст, що складається з мовних актів, є актуалізацією політичного дискурсу. Крім політичний текстів політичний дискурс містить у собі й інтертекстуальні зв'язки, і контекст, і учасників ситуації, їхнє знання про світ і багато чого іншого. Політичний дискурс – це сукупність «всіх мовних актів, що використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної політики, освячених традицією і перевірених досвідом» [14, с. 6]. Дане визначення представляє широкий підхід до змісту поняття «політичний дискурс». Цей дискурс є лінгвістичним образом, завдання якого полягає в тому, щоб залучити до себе увагу, зацікавити адресата й спонукати його до відповідних дій.

В середині 90-х років з'явився ряд цікавих робіт в цьому напрямі (Алтунян [13], Проскуряков [29], Шейгал [37], Соловей [32-34] і ін.). Дані роботи якраз і визначили на найближче десятиріччя розвиток відносно молодої науки політичної лінгвістики. В 2003 році був опублікований навчальний посібник з нової дисципліни – книга А. П. Чудинова «Політична лінгвістика» [36]. Це перша спроба в учбовій літературі узагальнити досвід вітчизняних дослідників політичної комунікації.

Останніми роками дослідження політичного дискурсу досить активно проводяться. Слід відзначити серію колективних монографій «Методологія досліджень політичного дискурсу» (в даний час опубліковано декілька випусків) під редакцією І. Ф. Ухванової-Шмигової. Актуальність даної теми обумовлена інтенсифікацією міжнародної інтеграції у сфері політики та соціального життя, і, у зв'язку з цим, необхідністю адекватного, коректного перекладу політичного дискурсу для ефективної міжнародної політичної взаємодії.

Мета роботи – розглянути типологію політичного дискурсу, вивчити його семантизацію, дослідити практику перекладу лексики політичного дискурсу.

В рамках цього дослідження, для досягнення вищезгаданої мети, нами поставлений ряд наступних завдань:

- визначити поняття «політичний дискурс», вивчити різні підходи до тлумачення цього явища;

- вивчити лінгвістичні особливості політичної мови;

- проаналізувати новоутворення в політичному дискурсі;

- розглянути комунікативний та прагматичний аспекти перекладу текстів політичного дискурсу;

- виявити складності під час перекладу рекламного дискурсу на українську мову і намітити шляхи їх усунення.

Об'єктом дослідження є англомовні тексти політичної сфери, які представляють інтерес в плані виявлення особливостей перекладу.  Предмет дослідження – лексика політичного дискурсу і прояв її особливостей в практиці перекладу, як засобу міжкультурного спілкування.

Методика дослідження: Робота виконана комплексною методикою на основі порівняльного аналізу текстів.  

 

 

 

Лінгвополітологія, або політична лінгвістика – галузь лінгвістики, що виникла на стику двох самостійних наук – лінгвістики і політології – і тісно пов'язана з іншими сучасними лінгвістичними дисциплінами (особливо – з прагмалінгвістикою, комунікативною і когнітивною лінгвістикою). Як відзначає А. П. Чудінов, для сучасної політичної лінгвістики повною мірою характерні ведучі риси сучасного мовознавства: антропоцентризм (мовна особа стає точкою відліку при вивченні мовних явищ), експансіонізм (включення в область дослідження лінгвістики ряду суміжних проблем, тобто її розширення), функціоналізм (вивчення мови у дії, у функціонуванні), експланаторність (прагнення не тільки описати мовні факти, але і дати їм пояснення) [36, с. 4].

Для характеристики політичної комунікації автор виділяє наступні антиномії:

1) ритуальність і інформативність;

2) інституційність і особовий характер;

3) езотеричність і загальнодоступність;

4) редукціонізм і багатоаспектність інформації в політичному тексті;

5) авторство і анонімність політичного тексту;

6) інтертекстуальність і автономність політичного тексту;

7) агресивність і толерантність в політичній комунікації [36, с. 42-56].  Центральним поняттям політичної лінгвістики є політичний дискурс, який є особливим різновидом дискурсу і має на своїй меті завоювання і утримання політичної влади. В лінгвістичній літературі політичний дискурс представлений як багатоаспектне і багатопланове явище, як комплекс елементів, що створюють єдине ціле.

Одним з найпомітніших досліджень політичного дискурсу останніх років є робота Е. И. Шейгал «Семіотика політичного дискурсу», з погляду якої політичний дискурс, як і інші види дискурсу, має два вимірювання: реальне і віртуальне. Під реальним вимірюванням дослідник розуміє поточну мовну діяльність в певному соціальному просторі, а також виникаючі в результаті даної діяльності мовні твори (тексти), узяті у взаємодії лінгвістичних, паралінгвістичних і екстралінгвістичних чинників. Віртуальне вимірювання дискурсу, на думку Е. І. Шейгал, – це семіотичний простір, що включає вербальні і невербальні знаки, сукупним денотатом