Політичний дискурс

Ю. А. Сорокин визначає політичний дискурс через його співвідношення з ідеологічним дискурсом: «Політичний дискурс є різновид – видовий – ідеологічного дискурсу. Відмінність полягає в тому, що політичний дискурс експліцитно прагматичний, а ідеологічний – імпліцитно прагматичний. Перший вид дискурсу – субдискурс, другий вид дискурсу – метадискурс» [35, с. 57].

Отже, в лінгвістичній літературі термін «політичний дискурс» використовується в двох значеннях: вузькому і широкому. В широкому значенні він включає такі форми спілкування, в яких до сфери політики відноситься хоча б одна з складових: суб'єкт, адресат або зміст повідомлення. У вузькому значенні політичний дискурс – це різновид дискурсу, метою якого є завоювання, збереження і здійснення політичної влади. Ми, приймаючи широке розуміння дискурсу, включаємо також в нього процес і результат породження і сприйняття текстів плюс екстралінгвістичні чинники, що впливають на їх породження і сприйняття. Крім того, термін «дискурс» в сучасній лінгвістиці використовується для позначення різних видів мови і мовних творів, осмислення яких повинне будуватися з урахуванням всієї сукупності мовних і немовних чинників [22, с. 43-44].

Загальноприйнятого визначення політичного дискурсу на сьогоднішній день не існує, проте, ми можемо його розглядати як вербальну комунікацію в певному соціально-психологічному контексті, в якій відправник і одержувач наділяються певними соціальними ролями згідно їх участі в політичному житті, яке і є предметом комунікації. Політичний дискурс як вид інституційного спілкування має в своєму розпорядженні систему конститутивних ознак і наділяється низкою функцій. Призначення політичного дискурсу – не просто «описати, а переконати, збудивши в адресаті намір, дати ґрунт для переконання і спонукати до дії» [22, с. 48]. Тому ефективність політичного дискурсу слід визначати щодо цієї мети.  Цією обставиною і користується автор дискурсу, нав'язуючи свою думку адресату. Адже намагаючись зрозуміти дискурс, інтерпретатор хоча б на мить переселяється в чужий уявний світ. Досвідчений автор, особливо політик, передує такому мовному навіюванню підготовчою обробкою чужої свідомості, з тим щоб нове відношення до предмету гармонізувало зі сталими уявленнями – усвідомленими або неусвідомленими. Розпливчата семантика мови сприяє гнучкому упровадженню в чужу свідомість: новий погляд модифікується (це своєрідна мімікрія) під впливом системи усталених думок інтерпретатора, а заразом і міняє цю систему. [1, с. 18]. Вже сама мова, як показав Э. Косеріу [3, c. 24], «політично навантажена», оскільки є знаком солідарності з іншими членами суспільства, що вживають ту ж мову. Іноді навіть говорять, що мова – як проміжна ланка між думкою і дією – завжди була «найважливішим чинником для встановлення політичного придушення, економічної і соціальної дискримінації» [8, c. 53]. Політична мова відрізняється від звичайної тим, що в ній:

- «політична лексика» термінологічна, а звичайні, не чисто «політичні» мовні знаки вживаються не завжди так само, як в звичайній мові;

- специфічна структура дискурсу – результат іноді дуже своєрідних мовних прийомів;

- є специфічною і реалізація дискурсу – звукове або письмове його оформлення [4, c. 11-28].

Політичний дискурс може розглядатися з мінімум трьох точок зору:

- чисто філологічної – як будь-який інший текст; проте, «бічним зором» дослідник дивиться на фон – політичні і ідеологічні концепції, пануючі в світі інтерпретатора;

- соціопсихолінгвістичної – при вимірюванні ефективності для досягнення прихованих або явних, – але поза сумнівом політичних -цілей того, хто говорить;

- індивідуально-герменевтичної – при виявленні особових значень автора та /або інтерпретатора дискурсу при певних обставинах.  Тому ясно, що дослідження політичного дискурсу лежить на перетині різних дисциплін і пов'язане з аналізом форми, задач і змісту дискурсу, що вживається в певних («політичних») ситуаціях [2, c. 46]. Одна з цих дисциплін – політологічна філологія – досліджує, наприклад, співвідношення властивостей дискурсу з такими концептами, як «влада», «дія» і «авторитет». На відміну від «чистих політологів», філологи розглядають ці чинники тільки у зв'язку з мовними особливостями поведінки тих, хто говорить, і інтерпретації їх мови.

Політологічне літературознавство досліджує макроструктури політичного дискурсу: зміну і мотивацію сюжетів, мотивів, жанрів і т. п., тобто, розглядає дискурс за допомогою інструментарію літературознавства. Політологічна лінгвістика займається мікрорівнем, її предметом є: а) синтактика, семантика і прагматика політичних дискурсів, б) інсценування і моделі інтерпретації цих дискурсів. Зокрема, іменування політологічно значущих концептів в політичному вживанні в зіставленні з буденною мовою [6, c. 117-118].

Далі спробуємо показати, що опис політичного дискурсу в чисто лінгвістичних термінах, без використовування літературознавчих методів неадекватно предмету: необхідний більш загальний понятійний апарат – політологічної філології. Особливо ясно це видно, коли намагаються охарактеризувати ефективність і полемічність політичного дискурсу. Оскільки терміни політичний і моральний володіють оцінювальністю [11, c. 68], в лінгвістичному дослідженні завжди фігурують міркування позалінгвістичні.  Так, коли намагаються охарактеризувати особливості «тоталітаристського дискурсу», неминуче вводять в опис етичні терміни, наприклад, по Х. Медеру (цитата по [7, c. 78]):

- «ораторство»: домінує декламаторський стиль зверненя;

- пропагандистський триумфалізм;

- ідеологізація всього, про що мовиться, розширювальне вживання понять, на шкоду логіці;

- перебільшена абстракція і наукоподібність;

- підвищена критичність і «палкість»;

- пристрасть до заклинань;

- агітаторське завзяття;

- превалювання «Над-Я»;

- формалізм